Вдягає брат будьоннівку, шинелю, Старому батьку клониться до ніг. Пробив небес широку синю стелю Молодика золотокутий ріг,
А з матерями буде ще морока,
Із радощами й смутком пополам, Коли ляга дорога нам широка, Коли багряні сняться ночі нам.
♦ *
*
Походи, ви, походи,
Осінні сині дні!
Бійців смаглява врода Така близька мені.
Рожева повна вишня Оновлює міста.
Майбутнє і колишнє В однім зерні зроста.
ЗАПОРОЖЦІ
ВОРОН
На ланах козачої долини Толочив ромашок первоцвіт. Вчора ворон справив іменини, Триста літ минуло, триста літ.
Не широка піднебесна стеля,
Не глибокий дніпровий заплав. Ворон бачив Остряницю й Хмеля Над полтавським боєм кружеляв.
З’їдено м’ясця і крові спито В бойовищах трудних на зорі. Ворону колюче стигле жито Затуляє обрії старі.
Він оглух, осліп, одна скорбота, Він не бачить, як крізь сивий дим На страшнім алюрі мчить кіннота Під багряним прапором одним.
БИТВА І
Гримнули блискучі самопали, Ковані навіки в жовту мідь.
В ярову, медвян исту суцвіть Сотні.тіл підкошено упали. Сагайдак 1 підвівсь на стременах:
— Хто згада їх в світлих іменах? Для яких пеанів2 і палітер Голови злягли у ковилі.—
Вій пригнувся низько до землі, . Шаблю в крові об коліно витер.
--- Досить бою! Сон змикає вічі. Ляжмо, хлопці; в поріст яровий,
ІДе не раз рубатися, не двічі.—
А орли, чатуючи здобичі,
Знали вже, хто мертвий, хто живий.
, БИТВА II
Блищало небо золотом янтарин,
А вже метнули в битву козаки,
І дико скрикнув ординець-татарин, Сповзаючи з високої луки.
Як позавчора, вдарили мушкети,
І пожаром взялася димна вись,
І за Дніпром сузір’я і планети Кривавими сльозами полились...
А ген за виднокругом неозорим, При яворі, при тихому дворі,
Із хлібом-сіллю, із таємним горем Синів додому ждали матері.
*
Уставай, мое сонечко, з темного лугу,
Бо тривожить минуле не раз і не двічі.
Сплять в степу запорожці — товариш до друга Повернувся обличчям, порубаним в січі.
І так страшно дивитись на заплющені очі,
На рубці-кривавиці, і на плечі похилі,
І ніхто з них ні пити, ні їсти не хоче.
Милі мої. Тиша. Милі мої, милі.
Тож не бачать: заквітли лапки звіробою,
І не чують громи перекочують глухо.
Листопад виграє золотою габою,
Чи білянка-гулянка мете — завірюха.
Лиш тоді, як танкісти промчаться по полю І сурма зарокоче в поході з полками,
Устають, щоб побачить, і стогнуть від болю, І~шаблі-гартуванці дзвенять під руками.
* *
*
Червоно-вишневі зорі віщують погожий схід,
Ти, може, мене й забула: не бачила-стільки літ?
Немало ми воювали, стоптали чобіт рудих,
І якщо згадати мертвих, то я зажурюсь по них.
І якщо живих згадати,— нехай заніміє плач,
Бо друзі ідуть полками і я серед них — сурмач!
Сурмлю, що зелену землю закриєм грудьми від бід. Що красно-вишневі зорі віщують веселий схід!
Запалали огні за долиною синьою неба,
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска, Загасав каганець чи горіла воскова свіча.
Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,
І проміння багряне подібне було до меча.
— Люлі-люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку, Люлі-люлі, засни...— Так співали синам матері.
Ми ж виходили в ніч на закурену стежку широку,
І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі.
Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдати? Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? Повертались батьки на хвилину до рідної хати,
Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать..
Журавлі пролетіли: а може, е вісті від брата Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата.