За лужком-бережком багряніли картини пожеж.
То ішла революція в сірій тужавій шинелі
Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях.
Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі,
Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях.
Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча.
Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча
І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони,
В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі —
На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі І виходять полки на залізні й дубові мости.
І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті,
Танки, димом закутані, трупом залізним лягли.
І трасуючих куль золоті розтікаються ниті.
Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орлиі
Я в Дніпра запитаю:
— Скажи мені, сивий Славуто, Ти, забомблеиий сталлю, свинцевого звідав дощу?
І Дніпро заревів:
— Мною кривду стару не забуто,
А нової наруги я вічно катам не прощу!
Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв,
І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою.
— Здрастуй, Києве любий! — ї каже, всміхнувшися,
Київ:
— Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн, стою.
Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,
Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.
Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.
То ж палають вогні за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно Радянська, у світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.
Тільки б бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
2
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч.
Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю,
Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста:---- Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю
свою!
Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли Із могили високої в димнім безмежжі доріг.—
І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла,
Я дививсь — і німів, і прощавсь — і прощатись не міг.
Я ізнов тебе вгледжу в пародій привольному колі,
До завжди набиралась могуття, і слави, й снаги.
Із синами Росії на грізному, ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
З
Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала? ,
Знов прошу: озовись! Молода і далека моя.
Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б, співом покликать,— так де ж його взять
солов’я?
На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім.
І не хочу я вітром лягати під кінські копита, Соловейком співати на чорному горі твоїм.
Буду дихати, падать, рости й воювати до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.
Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!
І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,
Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду;
Тільки бачить тебе у народів привольному колі,
Де завжди набиралась могуття, І слави, й снаги,
Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги!
Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті,
Торкнусь тебе ніжно — і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі:
Дитини забитої змучений ротик,
Залізом обпечені очі дівочі,
Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрілянім тілі.