Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарнілі!
Далекі мої, дорогі і хороші,
Я чую ваш поклик: —До кари! До кари! — Метуть і метуть зимовії пороші Сніжком-залежком з посивілої хмари.
Свисти не свисти, проклятуща нагайко,
Не бачив катюга розплати такої:
У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою.
І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті.
Озброєні діти Залізнякові,
Ми пройдемо шляхами при стиглому житі.
І прийдем до тебе, солдати-звитяжці,
У дружбі великій, в братерстві святому: Сухар у торбинці, вода у баклажці І зустріч сестри біля отчого дому.
Радянська Вкраїно! Розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті —
Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті!
5
Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сипа. Он він лежить під тином, скроня злегка в крові.
І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.
Пожитки твої хороші, радості небагаті —
Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.
Іржали коні в артілі, ворота іскрипіли новії, Забрали овець і коней — кривавий слід по траві...
І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,
А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.
Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,
Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім!
— Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки '
обгорілі
Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.
Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі.
І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,
Немов розстріляних очі біля кленових воріт.
Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату, Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є!
Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!
БОЖЕНКО
Де небо, як море глибоке, на вітрі шумить неокрає Шляхами кривавої січі, байраками грізних повстань:
— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна палає — Земля придеснянська й славутська на сурмах суремить}
— Устань!
Стоптала подвір’я із садом люциперів чорних навала, Онуку забито у житі. Снарядом підпалено дім.
— Боженку, підводься, Боженку, твоя Україна устала, Земля подніпровська й бужанська на сурмах суремить:-
— Ходім!
І вже він встає, сивобровий, у шапці кудлатій та в бурці, Не бурка, а буря на плечах, іде і дворів не мина.
На шаблі виблискує сонце, як зайчик у росяній жмур'ці, І кінь тонконогий здибився, срібляні дзвенять стремена.
— Диви, як спохмурніло небо, гаряча, знать, буде робота^ Не в битву, не в січу виходять — на денний полізли розбій* І знову пани й паненята, облудна, зажерна німота,
Ти бачиш це, Щорсе Миколо, ти чуєш, Черняк Тимофій? Боженко одпльовує люто, звіряючи зброю найкращу, Задимлену порохом, димом, бо з неї гостинців послав, Він кличе до бою страшного Обухів, Трипілля, Таращу, І Київ; і Канів, і Корсунь, у сонці ясний Богуслав.
За Корсунем лине: — Ми знаєм! — 3 Таращі відгулом: —
Я чую! —
Тужава, зарошена, стигла,.як дівчина красна, земля. Беруть воронців із конюшень, виносять сідельця та збрую, А хлопці ладнають тачанки, і грім понад ними гуля. Горить на кашкеті зірниця, на плечах шинеля — не свита. З артілі приходять дівчата, в любистку доріжка не та. Пливе жовтобарвиа пшениця, пилюкою густо покрита, Зозуля на дубі зеленім Боженкові лічить літа.
А він, сивобровий, підвівся: — Готово там, хлопці? То
добре.
Ми ночі закутаєм димом і липня колючого дні.
Ходім, партизани, до мене, у кого лиш серце хоробре, У кого рука не тремтіла,— лети на гарячім коні,
Та й будем напасника бити!
Година минає чи друга.
Боженко стоїть серед поля, де тупіт'кіннотний і мла.
То влад загриміли тачанки від Оржиці, Прип’яті, Бугу, І тінь його бурки орлина на всю Україну лягла.
МАТИ
Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю, Димом віють долини. Спадає остання роса.