Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,
Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.
Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану? Проса б курям дала. Походила б собі по двору.
Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну, і потерту керсетку, й тернову хустину стару.
Дуже холодно, мамо, не правда? А чоботи збиті,
Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...
Обіцяв я купити.— Ну що ти, одна я на світі?
Он молодшим купи, а старому зима неважка, .
Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку, Колискову турчала, агукала. Як там вони?
На високій горі піднімаєш обвітрену руку,
І вуста твої шепчуть:
— Сини мої, де ви, сини?
Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,
У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?
Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки. Почалася війна.— Так що, мамо, прощайте. Ходім.
Та й пішли в тридцять сьомуПід Києвом дальня
долина
Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,
Ну, а мати, звичайно, як мати у кожного сина:
Сяде їсти — не їсть, а приляже — ніяк не засне.
Щонайстаршого просиш:
— Заглянь до батьківської хати.—
Середульшого кличеш — у сурми суремить зима;
І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,
Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.
Ти у сонця спитай. Бачиш сонце звелося над полем,
І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,
Щоб синам дати звістку, хлоп’ятам твоїм
смаглочолим, Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!
Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно, Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.
І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно2,
На Дніпровськім лужку, на трипільському древнім
валу.
КИЇВ
Змінився наш обрій веселий. Окоп. Залізниця. Гармата. Дуби, посивілі від пилу. Світанки рожево-сухі.
Ми так поріднились, з тобою і стали, як брат біля брата, Чи, може, як батько із сином, під кулями, в ночі глухі.
Отут ми садок насадили, нехай достигають черешні, Криницю копали глибоку, на підмури клали граніт. Ввижалися літа минулі, і снилися ранки прийдешні, Гарячі, рум’яні, шумливі, як сонце жниварське між віт.
Он кличуть до себе у гості садок мій, і вулиця, й площа, Трамваїв дзвінок голосистий, як птиця, щебече з людьми. Отут же кохались під небом, де вітер хмарину полоще, Отут наші діти учились. В двадцятім училися ми.
Жили у гуртожитку хлопці, до спогадів стежку не збито!. На хлібі гречанім з водою, півпачки махорки на всіх.
Та місто своє будували. Вантажили вугіль і жито,
І якщо співали,— не горе, і якщо сміялись,— не гріх.
Чого ж ти задумався, древній? Аж очі примружуєш зорні, Ти слухаєш клекіт залізний? Чи щебет в саду солов’я? Стоїть твоя слава велика, як райдуга, викута в горні,
З семицвіту й щирого злота, дніпровська красуне моя!
Чого ж ти задумався, любий? То ж небо цвіте непогасно, Ріка, і квартали, й майдани шумлять, золоті від століть. Живе твоя правда могуча, мов квітка, запліднена рясно, І сила на горах огненних в броні велетенській стоїть.
Я бачу, як дощ накрапає, як туча згромаджує зливу, Фашисти повзуть по дорогах на люто-кривавий розбій.
На матір мою Україну, на рідну засіяну ниву,
На тебе, мій Київ радянський, замріяний велетню мій!
Дівчатка з дев’ятого класу пов’язки чіпляють — сестриці. Діди — в ополченці, бо треба повсюди як слід голови.
А юнь комсомольська нашила зелені фронтові петлиці,
І чола підносить високо, і проситься: — Благослови!
Ус тане ще день яснобарвний. Умиється сонце росою. Засмаглі, закурені в битві, повернемось: — Волю
візьми,—
Потрогаем кожен камінчик, бур’ян постинаєм косою, Шинелями витремо щічки дитячі, залиті слізьми.
А може, кому й не вернутись. Ну, що ж, я найважче
приймаю,
Бо куля імен не питає, товариш чи брат, не мине...
Скажи тоді рідним ув очі, що був я з тобою’ до краю, Вшануй моїх друзів щасливих та інколи згадуй мене.
БАЛАДА ПРО МАТВІЯ ПІДКОВУ
За шумним життям околиць,
За лісами, де туман,
Ходить вечір-краснозорець, Б’ється хлопець-партизан.