З висоти сьогодення, коли уповні відкривається історія 30-х років, ми бачимо, що Малишко в ті часи справді обминав зором «глухі стежини» — усе неестетичне аж до великих нещасть, що їх випало пережити людям в 30-і роки, аж до кричущих суперечностей в нашому суспільному житті. Уже значно пізніше, після XX з’їзду партії, поет мовби заново побачить реалії тогочасної дійності і свого власного буття, згадає «як ночував на людській толоці, як припухав в тридцять третьому році», як «в тридцять сьомім дивився на грати» і багато що інше. Але то буде згодом, коли Малишкові доведеться зустрінути нове людське покоління, «не залякане вночі арештами, не допитуване на комісіях»,—покоління, що йому «від тяжкого сну соловецького не лягають на душу кошмари».
А поки що Малишкові —комсомольцю, журналісту, поету, вихованому в атмосфері ентузіастичних поривань і високої словесної патетики,— все навколо ввижається буйно квітуючим, райдужно-переливчастим, по вінця наповненим безхмарною блакитністю, і вся земля постає перед очима «журбою не зажурена, ще й сонцем обцілована». І колгоспи, попри все, що передувало їх утворенню й утвердженню, сприймаються тільки як данІсть нового, справедливого життєвлаштування; захоплення викликають «колгоспні радісні дороги», дівчата, гарні, «як цвіт в колгоспному саду». І тридцять сьомий не будить сумнівів в історичній необхідності боротьби з підступним «класовим ворогом». Усе це цілком щиро; можливо, тут спрацював психологічний механізм «самонавіювання», але не було обдуманого наміру пристосуватися до обставин, не було силування душі і творчої уяви.-Інакше не зміг би набрати відчутної сили в ці роки ліричний талант Малишка, саме ліричний, який вимагає від художника .граничного саморозкриття, самовияву.
А талант його справді зростав, поглиблювався, міцнішав з кожною наступною книжкою. Збагачувався внутрішній світ поета, урізноманітнювались зацікавлення; оновлювались і засоби художнього відтворення дійсності. Змінювалась загальна тональність вірша,— мажорне «оспівування» поступалося місцем медитації, роздуму. Саме слово набувало поетичної багатозначності, метафоричності.
Примітне й те, що іншим стає в поезії Малишка і образ сучасника, тієї ж таки трудящої людини, яка постійно привертає його увагу. Замість абстракції, що «над урожай безмежно вироста», замість’ невиразних постатей «трактористів з нашої артілі» з’являється людина жива, в своїй природній плоті. Це нове бачення, новий підхід декларує й сам поет. «Не буду починати пісню звитяжну, хай пробують інші...», — так пише він в одному з віршів, вміщених у збірці «Березень», і просто, без пафосу, у реально побачених уважним оком деталях, оповідає про труд дівчини — водія важкої п’ятитонки:
Робила звичайну, буденну роботу,
Зосереджена, строга, в сіренькому світрі.
Зарясніли на чолі краплинки поту,
Світло-синя косинка тремтіла на вітрі.
І так ця буденна, непоказна краса і самої дівчини, і її праці вражає поета, що він завершує вірш якимось по-людському щирим вигуком: «І забуть це не можна, їй-богу, не можна!»
Але, мабуть, найпереконливіше свідчення творчого «виросту» поета дають ті ліричні образки, роздуми-медитації про себе й навколишній світ, ті щемливо-прекрасні картини природи, в яких, власне, і виявилась непересічна особистість Малишка-художника. Такими є поезії «Бусел», «Липневий день мандрує пішки», «Соняшники», «Струмок», «В далекім полі тануть журавлі...», «Жайворонок», «Ластівки щебечуть попід стріхою», «Дощик за вікнами плаче»,— втім, усіх не перелічити, їх на кінець 30-х років набирається вже чимало. Світ у них постає на диво конкретним, багатобарвним, багатозвучним, а головне — несподіваним, побаченим особливим поетичним зором. А саме в цьому і полягає естетична функція поезії: навчити нас, читачів, сприймати прекрасне не тільки в слові, а й у самому житті, що навколо нас і в душі людській, відкрити нам це життя у його неповторності, у тих його виявах, що збагачують наші уявлення й почуття. І прочитавши, скажімо, Малишкову мініатюру, що починається строфою,—
В далекім полі тануть журавлі,
Як видиво навіки неповторне,
Лише вітрів притишені валторни Возродять звук, даруючи землі,—
ми вже інакше поглянемо на журавлиний ключ, що справді — тане вдалині, мов розчиняючись у далекому просторі, лишаючи по собі невловний смуток; ми уважніше вслуховуємося у принесене вітром (чи не здійнятим журавлиними крилами?) відлуння журавлиного курликання, в якому таки бринять басовиті мелодії валторни... І таких поетичних прозрінь у творчому доробку Малишка стає дедалі більше.