Отже, кращою щодо вимог мистецтва є трагедія саме такого складу. Ось чому помиляються ті, хто докоряє Евріпідові, що він робить це у своїх трагедіях, і багато його творів кінчаються нещастям. Як уже сказано, це — правильно. Найкращий тому доказ: на сцені під час вистав найтрагічнішими виявляються саме такі твори, якщо вони вдало виконані. І Евріпід, хоч в інших відношеннях і не дуже добре порядкує своїм матеріалом, все ж таки виявляється найтрагічнішим з поетів.
Друга за своїм значенням, а дехто вважає її першою, є трагедія, яка має подвійний сюжет, подібно до «Одіссеї», і закінчується для людей кращих і гірших протилежними наслідками. Першою вона здається через слабкість театральної публіки, — адже поети пристосовуються до глядачів, догоджаючи їх смакові. Але не в цьому задоволення від трагедії, — це більш властиво комедії, бо тут навіть ті, що були в міфі найлютішими ворогами, як, наприклад, Орест і Егіст{84}, кінець кінцем стають друзями і ніхто ні від кого не вмирає.
XIV
[1453 b] Жахливе і гідне співчуття може бути викликане сценічним сприйманням або й самим збігом подій, — останнє має перевагу і становить ознаку кращого поета. Отже, фабулу треба складати так, щоб кожен, навіть не дивлячись на сцену, а тільки слухаючи про події{85}, тремтів і співчував тому, що діється. Це переживає кожен, слухаючи фабулу про Едіпа. Забезпечення цього через сценічне сприймання не так справа мистецтва, як хорегії{86}, а ті, що, покладаючись на сценічне сприймання, показують не жахливе, а тільки дивовижне, не мають нічого спільного з трагедією, бо від трагедії треба вимагати не задоволення взагалі, а тільки їй властивого. А що поет через художнє відтворення повинен давати насолоду всупереч переживанням співчуття і жаху, то ясно, що саме це й повинно міститися в подіях.
Отже, з’ясуймо, які з ситуацій жахливі, а які гідні співчуття. Треба, щоб такі події відбувались або поміж друзями, або поміж ворогами, або поміж байдужими один до одного людьми. Адже коли ворог досаджає ворогові, то ні вчинками своїми, ні намірами він не викликає ніякого жалю, хіба що в силу самої лише суті страждання; те ж саме стосується і байдужих один до одного людей. Але якщо ці страждання виникають поміж друзями, наприклад, коли брат брата вбиває, або син батька, або мати сина, або син матір, або має намір убити, або чинить щось інше до цього подібне, то це і є саме ті теми, яких треба шукати.
Традиційних міфів не слід зміняти, — я розумію, наприклад, те, що Клітемнестру вбив Орест, а Еріфілу — Алкмеон{87}, — або треба і самому бути винахідливим і використовувати ці перекази до ладу. Скажемо ясніше, що ми розуміємо під словосполученням «до ладу». Дія може відбуватися і так, як уявляли стародавні, — дійові особи добре розуміють, що роблять, — так і Евріпід змалював убивство Медеєю{88} своїх дітей. Можна, знаючи, не діяти, а можна і діяти, не знаючи всієї жахливості заподіяного, і лише пізніше довідатись про свою близькість до вбитого, як, наприклад, Софоклів Едіп. Правда, це відбувається тут поза дією, а в самій трагедії так діє Алкмеон в Астідаманта{89} або Телегон{90} у «Пораненім Одіссеї».
Може бути, крім цього, ще й третій випадок, коли збираються, не знаючи, вчинити щось непоправне, але усвідомлюють це раніше самого вчинку. Інших випадків поза цим не буває, — треба або щось вчинити, або ні, і до того ж, — свідомо або несвідомо. Найгірший з цих випадків — свідомо намірятися на злочин і не вчинити його, — в цьому є тільки огидне, але не трагічне, бо тут нема страждання. [1454 a] Тому й ніхто з поетів так не пише, крім небагатьох і нечастих випадків, як-от, наприклад, в «Антігоні»{91} — нездійснений замах Гемона{92} на Креонта.
Інша річ, коли злочин відбувається. Але краще, коли вчиняють його не знаючи і, лише вчинивши, довідуються про нього, бо тоді й огидного немає нічого і впізнавання буває разюче. Останній випадок впливає найсильніше. Я маю на увазі, як, наприклад, у «Кресфонті»{93} Меропа наміряється вбити сина і не вбиває, а впізнає його; так само і в «Іфігенії»{94} сестра — брата, і в «Геллі»{95} син, що намірявся віддати на поталу свою матір, впізнає її.
Ось чому кращі трагедії, як сказано раніше, обмежуються колом небагатьох родин{96}. Але в своїх шуканнях поети не умінням, а завдяки щасливому випадкові знайшли такий спосіб обробляти міфи, — тим-то вони мимоволі натрапляють на родини, в яких сталися такого роду нещастя.