[1455 a] Третє — впізнавання через спогад, коли, глянувши на що-небудь, людина розхвилюється, як-от, наприклад, в «Кіпрянах»{116} Дікеогена — один чоловік, глянувши на картину, заплакав. Так само і в Алкіноєвім оповіданні{117} — слухаючи кіфариста і віддавшись спогадам, герой заридав, що й було причиною впізнавання.
Четверте — впізнавання через міркування. Наприклад, в «Хоефорах»{118}— «прийшов хтось на мене схожий», а схожого нема нікого, крім Ореста, отже, це він прийшов; або в сцені з Іфігенією у софіста Поліїда{119} — природна річ Орестові зробити висновок, що коли його сестра принесена була в жертву, то й йому доведеться бути принесеним. І в Теодектовім «Тідеї»{120} — міркування, що він, прийшовши сина знайти, сам загине. Те ж саме і в «Фінідах»{121} — побачивши місцевість, жінки приходять до висновку, що тут і судилось їм умерти, бо тут їх висаджено було на берег.
Буває також впізнавання, сполучене з хибним висновком глядача, як, наприклад, у творі «Одіссей, неправдивий вісник»{122}. Те, що Одіссей може натягнути лук, а ніхто інший не може, є поетів вимисел і підстава (на якій Одіссей каже, що впізнає лук, якого не бачив). Отже, це його впізнання побудоване на хибному висновку.
Але найкраще з усіх те впізнавання, яке виникає з самих подій через природно викликане здивування, як, наприклад, у Софокловім «Едіпі»{123} та в «Іфігенії»{124}, бо цілком природно, що Іфігенія схотіла передати листа. Одні лише такі впізнавання не потребують вигаданих прикмет, як-от намисто. На другому місці після них — впізнавання через міркування.
XVII
Складати фабули і обробляти їх мову треба, якнайясніше уявляючи їх перед очима{125}, — тоді поет, цілком виразно бачачи все, немовби присутній при самих подіях, легко знайде все належне і не припустить суперечностей. Доказ цього — те, за що докоряли Каркінові: Амфіарай{126} у нього вийшов з храму (хоч туди не заходив), сам же поет цього не помітив, не мавши перед очима загальної ситуації, і вистава зазнала провалу, бо глядачі були явно цим незадоволені. Наскільки можливо, поетові треба ставити себе в становище дійових осіб, бо в силу самої природи найбільше переконує той, хто сам захоплений якимсь переживанням, і хвилює той, хто справді схвильований, і сердить справді розгніваний. Тому-то поезія є більше сфера хисту, аніж натхнення, бо талановиті — здатні до перевтілення, а натхненні — лише до екзальтації{127}.
[1455 b] Використовуючи фабули традиційні чи вигадані, поет повинен спочатку скласти свій твір в загальних рисах, а далі поширювати його епізодами. На мою думку, розглядати твір в цілому можна було б так, як це видно на прикладі «Іфігенії»{128}. Коли одну дівчину мали принести в жертву, вона зникла непомітно для жерців і опинилась в іншій країні, де був звичай приносити чужинців у жертву богині, і там стала сама її жрицею. По деякому часі трапилось, що прийшов туди брат цієї жриці (а те, що бог з якоїсь причини звелів йому туди прийти, лежить поза загальним планом, і те, чого саме він прийшов — поза межами фабули); коли він прийшов, його схопили і мали вже принести в жертву, але — чи так, як описав це Евріпід, чи так, як Поліїд — він впізнав сестру; коли він цілком природно сказав, що, виходить, не тільки його сестрі, але й йому самому довелося бути принесеним в жертву, — то в цьому був його порятунок. Після цього вже належить, підставляючи імення, додавати епізоди, дбаючи, щоб вони були доречні, як, наприклад, в «Оресті» — божевілля{129}, через яке його було схоплено, і його порятунок через очищення{130}.
Отже, в драмі роль епізодів незначна, а епопею вони розтягують. Сам зміст «Одіссеї» — невеликий: хтось багато років блукає по світу і мусить остерігатись бога Посейдона; він перебуває на самоті, а тим часом домашні його справи склалися так, що женихи марнують його майно і замишляють лихе проти його сина. Сам він, зазнавши багато лиха, вертається і, відкривши себе декому, нападає на своїх ворогів і винищує їх, а сам рятується. Ось у чому зміст поеми, а все інше — епізоди.
XVIII
У кожній трагедії є зав’язка і розв’язка. Зав’язка часто охоплює події, що лежать поза дією, і деякі з тих, що входять до неї самої, а решта — розв’язка. Зав’язкою я називаю частину п’єси від її початку до тієї крайньої межі, за якою настає перехід до щастя або до нещастя, а розв’язкою — частину від цього переходу і аж до кінця; наприклад, в Теодектовім «Лінкеї»{131} зав’язка — це те, що сталося раніше, і захоплення дитини, і ув’язнення, а розв’язка — хід обвинувачення в убивстві й до кінця.