Видів трагедії чотири, бо стільки й основних її елементів було відзначено. Це — заплутана трагедія, в якій все полягає в перипетіях та в пізнаванні; (проста…) [1456 a] трагедія страждань, наприклад, трагедія про Еанта{132} й Іксіона{133}; трагедія характерів, наприклад, «Фтіотіди»{134}, і «Пелей»{135}; і четвертий вид — трагедія жаху… як, наприклад, трагедії про Форкід{136}, про Прометея{137}, і ті трагедії, де дія відбувається в пеклі{138}. Найкраще — це старатися, щоб у трагедії були всі ці види, якщо ж ні, то принаймні більшість або хоч найважливіші з них, особливо тепер, коли на поетів так несправедливо нападають.
Через те, що в кожному виді [трагедії] були хороші поети, то тепер вимагають, щоб один поет перевищував кращі якості кожного з них. Мабуть, справедливо було б називати трагедії різними і схожими не щодо фабули, а щодо того, наскільки схожі в них зав’язка і розв’язка. Багато хто, давши вдалу зав’язку, погано її розв’язує, а треба, щоб і та і друга завжди були однаково сильні.
Слід також пам’ятати те, про що вже не раз говорилось, і не надавати трагедії епічної будови, а епічною я називаю таку будову, в якій є багато фабул, наприклад, якби хто-небудь з цілої «Іліади» склав одну трагедію. Завдяки великим розмірам епічного твору і частини його набувають належної величини, а в драмах це призводить здебільшого до небажаних наслідків.
Доказом цього є те, що всі, хто переробляє на трагедію «Зруйнування Іліону»{139} в цілому, а не частинами, як Евріпід, або весь міф про Фіваїду, а не так, як Есхіл{140}, — всі вони або зазнають цілковитої невдачі, або програють у змаганнях. От і Агафон — через це саме й зазнав невдачі. Зате в перипетіях і в простих подіях поети чудово досягають своєї мети, бо дія тут і трагічна, і задовольняє почуття справедливості. Буває це тоді, коли розумного, але лукавого, обдурять, як, наприклад, Сізіфа{141}, або коли мужнього, але несправедливого, подолають, як… Це і ймовірно, бо, як каже Агафон, ймовірно й те, коли багато дечого відбувається і проти ймовірності{142}.
Треба вважати й хор за одного з акторів{143}. Він повинен бути частиною цілого і брати участь у дії не так, як в Евріпіда, а так, як у Софокла. У багатьох бо поетів хорові співи не більше мають зв’язку з своєю фабулою, ніж з будь-якою іншою трагедією. Тому-то у них співають «вставних пісень», що перший почав робити Агафон. Проте яка ж різниця — чи вставних пісень співати, чи з місця на місце переносити тираду або й цілий епісодій?
XIX
Отже, про всі види трагедії вже сказано. Лишається розповісти про спосіб вислову та мислення. Але те, що стосується мислення, має міститися в працях з риторики, бо воно більш властиве саме цій галузі дослідження. До сфери мислення належить усе те, що має бути виражене словом. Зокрема, сюди належать [1456 b] докази, спростування{144}, вияви почувань, як-от: жаль, страх або гнів тощо, а також звеличення і применшення{145}. Очевидно, й при змалюванні подій слід виходити з того ж погляду, коли треба показати щось жалюгідне чи страшне, величне чи звичайне. Різниця полягає в тому, що події повинні бути зрозумілі і без гри на сцені, а те, що міститься в мові, створюється оповідачем і відбувається на основі його мови. Бо й справді, яка потреба була б в оповідачеві, коли б поняття розкривались і без мови?
Щодо способів вислову, то один розділ їх дослідження становлять види вислову, знання яких — справа сценічного мистецтва і майстерності в керуванні ним, наприклад, що таке наказ і благання, розповідь і погроза, запитання і відповідь і таке інше. На поетичне ж мистецтво знання чи незнання їх не накликає жодного докору, що був би вартий уваги. Яку, справді, помилку можна знайти в тому, за що Протагор{146} докоряє Гомерові, ніби той, мавши просити, наказує, мовлячи:
бо закликати щось робити або ні, каже він, це й є наказ. Отже, облишимо це питання, як належне не до поетики, а до іншої науки.