Такий був тоді звичай, так воно й тепер у ілірійців{221}.
Що ж до того, добре чи недобре щось сказано в когось чи зроблено, то треба звертати увагу не тільки на те, що зроблено чи сказано — добре воно чи погане, але й на особу, яка діє й говорить — кому, коли, яким способом або для чого, наприклад, для більшого добра, щоб воно прибувало, чи для більшого зла, щоб його не бувало.
Щодо питань мови, то їх слід розв’язувати, звертаючи увагу на спосіб вислову, наприклад, через діалектизм:
адже, можливо, поет говорить не про мулів, а про стражів; або, кажучи про Долона —
він мав на увазі не потворне тіло, а бридке обличчя, адже крітяни замість εύπρό ωπος (гарний з обличчя) кажуть ευειδής (миловидний); і ζωρότερον δε χέραιε не означає «налий нерозведеного вина», як для п’яниць, а «налий жвавіше»{224}. Деякі вислови — метафоричні, наприклад:
і тут же поет каже:
Слово «всі» поставлено метафорично замість «багато», бо «все» — це деякий рід множини. І (в іншому місці) вислів «тільки один непричетний»{226} — метафоричний, бо «один» тут означає — найбільш відомий.
Інші непорозуміння можна розв’язувати через зміну наголосів, як Гіппій Тасійський{227} розв’язав смисл вислову διδόμεν{228} (замість δίδομεν) δέ οί ευχος άρέσθαι — дамо йому (замість даймо йому) славу здобуту або τò μέν ού (замість оύ) χαταπύθεται δμβρω частина його гниє від дощу{229} (замість воно не гниє від дощу).
Деякі труднощі можна перебороти зміною розділових знаків, як-от слова Емпедокла:
Інші пояснюються двояким значенням слів, як-от παρώχηκεν δέ πλέω νύς (минула більша частина ночі){231}, бо слово πλέω (більша частина) — двозначне.
Інші труднощі розв’язуються увагою до особливостей слововживання, наприклад, суміш для пиття називають вином, тому й говориться, що Ганімед{232} «наливає для Зевса вино» (Διι οίνοχεύειν), хоч боги вина не п’ють{233}.
На цій же підставі поет написав χνημις νεοτεύχτου κασσιτέροιο (наголінниці із новокутого олова){234} — адже мідниками звуть і тих, хто кує залізо.
Але це могла бути і метафора.
А якщо здається, що слово має в собі якусь суперечливість, то треба звернути увагу на те, скільки значень воно може мати в даному реченні. Наприклад, у словах τη ρ’εσχετο χάλχεον (мідного стримала списа){235}, — скільки значень можна надати цьому «стримала»!
[1461 b] Ці місця так чи інакше можна пояснити, але не так, як пояснюють ті, хто, за свідченням Главкона{236}, виходять з безпідставних припущень і, самі ж їх засудивши, роблять висновок, ніби поет сказав те, що їм здається, і дорікають йому, якщо це суперечить їх думці. Так трапилось із «Ікарієм»{237}: вважають, що він був лаконець, тому, кажуть, дивно, що Телемах не зустрівся з ним, прибувши до Лакедемону{238}. Але, можливо, діло було так, як кажуть кефаленці{239}, а саме, Одіссей, за їх словами, одружився у них, і тесть його був Ікадій, а не Ікарій. Розбіжність тут виникла, як видно, через непорозуміння.
Взагалі, міркуючи про неможливе в поезії, треба звертати увагу на схильність або до прикрашування дійсності, або до підкорення загальноприйнятій думці. В поезії слід давати перевагу неможливому, але вірогідному, перед можливим, яке довіри не викликає. Хоч і неможливе існування таких людей, яких змальовував Зевксід{240}, але так краще їх малювати, бо зразок повинен бути кращим за дійсність. А про те, що називають нелогічним, слід сказати, що воно часом буває не позбавлене смислу. Адже ймовірно, що відбувається дещо й проти ймовірності. Суперечності й сказаному треба розглядати так, як це роблять при спростуванні в дискусіях, залежно від того, чи те ж саме, щодо того ж самого і так же само говориться; отже, й самому поетові слід вважати на те, що він сам говорить або що може подумати кожна розумна людина.