Але зауваження щодо нелогічності та неморальності справедливі, якщо поет без жодної потреби допускає неймовірність, як Евріпід в «Егеї»{241}, або поганий характер, як у Менелая в «Оресті»{242}.
Отже, критичні зауваження [поетичним творам] можуть бути п’яти видів: щодо неможливості, або неймовірності, або неморальності, або внутрішньої суперечливості, або невідповідності правилам мистецтва. Заперечення ж, а їх аж дванадцять, повинні розглядатися з зазначених точок зору.
XXVI
Може, в когось виникне питання, — що ж вище — епічна поезія чи трагедія. Якщо кращою вважати менш дохідливу поезію, а вона завжди розраховує на кращих знавців, то цілком ясно, що поезія, яка відтворює все, грубувата. А виконавці, — так ніби їх не зрозуміють, якщо вони не додадуть чогось від себе, — роблять багато всяких рухів — то крутяться, наче флейтисти, коли їм треба зображати диск{243}, то шарпають корифея, граючи «Скіллу»{244}. Отже, про трагедію можна сказати те ж саме, що давні актори думали про своїх наступників. Так, Мініск називав Калліпіда{245} мавпою за те, що той надто перегравав; така ж думка була і про Піндара{246}. [1462 a] Як старші актори ставляться, до молодших, так ціле мистецтво відноситься до епопеї; вона, кажуть, має на увазі благородних глядачів, які не потребують жестикуляції, а трагічне мистецтво — для простих. А якщо трагедія справді для широкої публіки, то ясно, що вона нижче епосу.
Але, по-перше, цей докір стосується не поетичного, а акторського мистецтва, бо перегравати рухами може й рапсод, як, наприклад, Сосістрат{247}, і співець ліричних пісень, як це робив Мнасітей з Опунта{248}. Далі, не можна відкидати рухи взагалі, якщо не відкидати й танці, а тільки рухи поганих акторів, а цей закид робили і Калліпідові, а тепер і іншим, які наслідують рухи легковажних жінок. До того ж, трагедія і без рухів досягає свого, так само, як і епопея, бо й через читання виявляється її цінність. Отже, якщо в усьому іншому трагедія стоїть високо, то в рухах для неї нема необхідності.
[1462 b] Далі, трагедія має все, що є в епопеї: вона може користуватись її віршованим розміром{249}, крім того, немалу її долю становить музика і сценічна обстановка, завдяки чому насолода відчувається з особливою яскравістю. До того ж, трагедія виявляє велику вражальну силу і при читані, і в розвитку дії, а також тому, що творча мета досягається в ній при невеликому її обсязі. Адже все зосереджене справляє краще враження, ніж розтягнуте на протязі довгого часу. Я розумію це так, наприклад, як хтось виклав би Софоклового «Едіпа» у стількох же піснях, як «Іліада».
Треба ще сказати, що в епічних творах менше єдності; доказ цьому той, що з кожної поеми можна утворити кілька трагедій. Отже, якщо епічні поети створюють одну фабулу, то при короткості викладу вона здається куцою, а коли розтягувати її відповідно до метра, — водянистою. Я маю на увазі, наприклад…
Якщо ж поема складається з багатьох дій, як «Іліада» і «Одіссея», то вона має багато таких частин, які й самі по собі мають достатній обсяг. Але ці поеми складено, наскільки це можливо, якнайкраще і становлять якнайдосконаліше відтворення єдиної дії.
Отож, якщо трагедія відрізняється всім щойно сказаним та ще й дією свого мистецтва, — адже вона повинна викликати не випадкову втіху, а ту, про яку ми говоримо, — то ясно, що трагедія стоїть вище, бо досягає своєї мети краще, ніж епопея.
Отже, про трагедію і епопею щодо їх суті, про їх види і частини, скільки їх і чим вони між собою відрізняються, про причини їх вдалості чи невдалості, про нападки критики та їх спростування — сказаного досить… Що ж до ямбічної поезії та комедії… напишу…
Інформація видавця
УДК 821.14´02
А 81
Серія «Істини» заснована у 2017 році
Переклад з старогрецької Б. Тена