що вона бачила і чула в прекрасній Гельвеції. Бо краса творчости вабить її більше, як краса творіння. Навпаки присутність цього життєвого розгону в людині, хоч би його припадковим змістом були “злість” або “гнів” – є найвище щастя; хоч би навіть цей “дух Божий” вирував у людині зовсім абстрактно, не маючи ніякої певної мети, ні змісту, як ритм у поета, доки виллється у конкретну форму слів. У чудовому вірші-спомині з дитячих часів, описуючи “таємне товариство” малечі, що збиралося в звалищах старого замку, пише поетка:
Ще ясніше висловлюється вона в своїх небагатьох прозаїчних творах. У життєвій, “як і у всякій азартній грі – читаємо там (“Блакитна троянда”) – не в тім сила, що виграти! Головне – ризико і осягнення мети”. Якої? – “Се все одно! саме ризико, ось що притягає до гри”. Це ризико, ця напруженість волі все стоїть у неї на першім плані: їй все було “милійше ставити на карту своє життя, як рятувати чуже”. Небезпека, сама небезпека як така, непереможно вабить її. “Я сама не знаю – каже вона устами своєї героїні, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі; се щось стихійне, непереможне. Певно метелик летючи на вогонь, почуває те саме” (idem). – Цю саму ідею знаходимо у віршу “Епілог”. Порівнуючи революційну молодь, що жертвувала життям, з індійською вдовою, що “йде вмирати на кострищі мужа”, пише вона:
Поетка отже сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, це підсвідоме “я”, без цілі й змісту, ця темна хіть, це міцне вино “з буйних мрій, святої віри, молодого палу”, від якого хочеться кинутися в бій “з широким розмахом збунтованого валу”; якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…
Гюго і Ліст39 звеличили цей абстрактний, непогамований гін – перший в своїй поемі, другий в симфонічній поезії “Мазепа”. Знав про нього і Вергарен40, що блукав в своїй поезії:
Бодлер41 представляв собі цей містичний гін життя в образі мореходів, які
[Принагідно порушували цю тему м. і. О. Кобилянська (Impromptu fantaisie) і Дніпрова Чайка (“Плавні горять”) – Д.Д.].
Всі вирази на означення цього розгону, як і образи, в які його вбирали його жерці, збуджують передовсім представлення руху. Так само і в Лесі Українки, і це надає її розумінню цього містичного боку нашої душі, незвичайну глибину і зміст, а її світоглядові динамічний характер. Її сучасники були в поезії тим, чим атомісти в фізиці. Для них матерія складалася з найменших, незмінних у своїй якости частинок (атомів, молекул), так само й душевний світ. Леся Українка бачила в ньому гру живих, вічно рухливих творчих сил. Ті розуміли світ, як щось, що є; вона – як щось, що стає. Це власне і дало їй змогу знайти одну вищу синтетичну ідею для всіх протиріч життя, що влучила його протилежних бігунів. Бо лише рух нищить протистояння бігунів, бо лише той, хто не втратить з ока безперестанну квантитативну зміну якоїсь одної речі, може розуміти її перехід у кваліфікативно іншу (дня в ніч, білого в чорне), поставити між ними знак рівності, об’єднати однією формулою, здавалося б, виключаючі себе суперечності.
Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого – і є вірою Лесі Українки. Я звертав уже на це увагу, коли говорив про її розуміння добра і зла. Однією ідеєю охоплює вона: і смерть і життя (“Три хвилини”), теперішність і вічність (“Магомет і Хадіджа”), можливе і неможливе (Contra spem spero!), правду й брехню (“Касандра4566”), ненависть і любов (“Товаришці на спомин”), чесноту і гріх (“Грішниця”), жадобу крови і милосердя (“Негода”), звичайних людий і святих (“Свята ніч”), Бога й потвору (“Сфінкс”). Для неї, що дивилася з динамічної точки погляду на світ душі, усі цi поняття обіймалися одною вищою ідеєю енергії і руху; вони покривалися взаємно десь у далечині, як для математика паралельні лінії, що продовжені (в руху!) в безкінечність, сходяться десь там у далекій височині.