До цієї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до христіянства конаючий Рим: ідею virtus, високо розвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: “vim vi repellere licet!”. З одної сторони це був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотні тисяч хрестоносців кидати своє майно і родину і гонити на край світа рятувати Гроб Господень із криком: “Deus lo vult!”. З другої – це була кров пролята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони – аскетичний екстаз, з другої – реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи.
Активна самодостатня віра у свою правоту
Цю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кождої хвилини, як жовнір перших каліфів або мальтейський лицар, готовий був проляти кров невірних – внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося. Роздвоєні душі її сучасників шукали різних санкцій і оправдань для свого націоналізму і знаходили їх: в інтернаціональній ідеї, в “законі” множини форм людського генія, в “розумності”, в “конечності” для “поступу” дати виявитися кождій національності у власних формах, в “інтересах культури”, в вимогах педагогіки, навіть у “добре зрозумілих” інтересах переможців. Поети – в ідеалі “правди і справедливості”, в “щасті всіх”, що можливе лише у визволеній нації.
Якими наївними і пожалування гідними мусили здаватися Лесі Українці ці арґументування! Для неї питання, для чого треба поклонятися ідеалу визволення нації, було так само дике, як для віруючого католика питати, нащо він поклоняється Мадонні? Для неї нація повинна жити не для того, що це потрібно для якоїсь висшої цілі, а для того, що вона так хоче і більше ні для чого! Старе тертуліянове Credo, quia absurdum для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віка.
Коли безапеляцийність, самодостатність догматів її віри – була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите іґнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів “здорового розуму”. Той “пломінь непокірний”, що палив серце поетки, не давав їй думати про це все: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, “в руках невідомих братів” дійсно стало б “мечем на катів”. Цілу її захоплював патос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці “ту пісню безумну, що з туги повстала”, що “за скритий жаль помститись хоче”. Їй все одно, що ця вільна пісня “темнії хмари в хаос помішає”; що “вбогу хатину, останній притулок важкою лявіною скине в безодню”. Вона не знає навіть, “на щастя, чи на горе” тая пісня? Дарма, її вона із себе видобути мусить, “немов ридання що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця”. Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…
Вона не хоче убрати у віжки своє “непереможне безумство”, хоч і знає, що воно “людей заводить на роздорожжя страшні”. Хоч і прочуває, що на її шляху “може волі не буде їй до загину”. Хоч чує, що навіть
Для неї “irrational” і “deraisonable” не були синонімами, як для французьких енциклопедистів. Усім резонерам і прихильникам того, що “випадало”, могла відповісти поетка словами своєї улюбленої грецької пророчиці:
Що їй наказувала її ірраціональна, байдужа до наслідків, воля. Цей “мус” досягає у неї часом того степеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У “хвилини розпачу” вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, “аби лиш упала ся тюремная стіна”, в якій скніє нація. Нехай “зрушене каміння покриє нас і наші імена”, аби лиш вирости могли нові покоління, що не бачили би перед собою “камінний мур цвілий”, котрим “бридкі мозолі” від кайданів не нагадували б їх рабства… Коли в її попередних поезіях слідно було войовничий дух хрестоносців, то в сих, зроджених “хвилинами розпачу”, спалахують уже непевними огниками думки, що їх можна знайти і в безсмертного автора