“Ніяково в тому прийдешньому товаристві… Сумно серед того безхмарного щастя… від безцільного, непотрібного добробуту… Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо всеж це сплеск життя серед мертвого моря повної згоди”.
Тому вона і марить про “терни та квіти нових шляхів, про світло і плями нових світочів”. Про часи, коли б люди могли “прагнути і боятись, любити і ненавидіти” (ibid.). Їй тяжко вступати на той шлях “широкий, битий, курявою вкритий, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни”. Бо не відділяє останних від перших, бо волить остатні, аби лиш були й перші! Як один з героїв “У пущі” воліла вона часи, коли проти борців за мрії видавалися декрети святої Інквізіції, але й часи, коли людство вінчало лаврами чола відважних! Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, ніж спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість. Вона “воліла б… мучителя Нерона від ворога такого, що роз’їдає душу”. Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі…
Один із її навернених варварів християн “жалував про ту залізну клітку, де він був тілом раб, душею вільний!” А її жірондіста, що втік із вязниці, тягне
де він пережив
Він рветься до покинутої темниці,
Ілюзії, що поривають людей до дії
Вона сама знає, що в тих страшних часах “стародавніх справедливості немає”, але там були великі пристрасті. А це в її очах, як в очах Стендаля, виправдувало ці часи і за їх жорстокості, і за її несправедливості. Не раз ці епохи міняться непевним, червоним світлом “наче пурпур благородний від крові людей невинних”, та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а оточуюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму.
Цьому останньому моментові в творчости Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавних рис і набирає прикмет трагічного. Бо трагізм не міг повстати з пасивного терпіння, лише з такого, що зроджує тугу за.чином і ушляхетнює душу. Він не міг повстати з моралі релятивізму, лише з конфлікту між vis major і великою волею, що скорше гине, як зраджує свої засади. Цей трагізм внесла до нашої літератури Леся Українка, трагізм непохитної волі, непрощаючого почування, упертої гордости жовніра в рядах, або мученика на хресті, шалу раненого хижака, що під наведеною люфою готується до останнього скоку; трагізм нації, поставленої в положення: перемогти або згинути.
Я вже згадав про замилування поетки до середних і античних віків. Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичности тем поетки. Ця сама туга за чимось міцним, стильовим і містичним змушувала Рембрандта26 тікати від самовдоволеного, оспалого голандського міщанства в жидівське гетто, переповнене втікачами з Іспанії, звідки вже зачинався чудесний Орієнт, що хвилює фантазію європейця. В сім Орієнті де – на думку Наполеона27 – можна було лише шукати за великим, – шукала і Леся Українка натхнення, знуджена безпросвітним “благоденствієм” власного оточення… Пояснюється ця екзотичність певно ще й сором’язливістю хисту поетки, що уникала називати річи їх іменем, шукаючи для виявлення своїх ідей – чужих постатей, чужі убрання, проміння чужого, яснішого сонця.
Думаю, що уподобанням минулих віків, цим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчости: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, цієї вигнанниці модерного світа, що як і чудо, грало величезну ролю в житті наших предків. Цієї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею “зірку провідну, ясну владарку темних ночей”. В одній своїй статті вона пише: “Юрбі мало наукової схеми. Вона шукає знамення часу, вона прагне дива”, що промовило б не лиш до її розуму, але й до її серця і фантазії. – “І вона має рацію!… їй треба наразі хоч мрій, хоч видива (галюцинації), щоб не впасти в розпач” (Див. Л. У. – “Утопія в белетристиці”, “Нов. громада”, 1906, кн. 11 і 12). Модерне людство потрібує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом. І що дивного? Та ж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусень помилки! Скільки дитячого було в мріях альхемістів, але вони стали основниками великої науки. А відкриття Америки, чи не було, по часті, наслідком геніальної помилки? Вартість злуд полягає не на їх правдивости, лише на їх корисности для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхотних поривів?