Выбрать главу

І інші, не тільки Леся Українка, – бачили подібні ж сни, але, як каже поетка: “ні сни, ні примари ніколи не бувають і не можуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично логічними”. В них повинна бути “суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом”. Коли ж нам хто розказує сон у формі політично-економічного трактату (хоч і віршованого, як це бувало у сучасників поетки), то це “не заражає читача” (ibid.). Заразити його, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх “силою фантазії з великого… ланцюга еволюції” (ibid.) можуть лише натхнені почуванням легенди й образи, про які я згадував висше: ідеї раптового зриву, що внесла до нашої поезії перша Леся Українка. Лише вони збуджують у нас віру в чудо, запал боротьби, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан35: “вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається” (On meurt pour се qu’on croit, et non pour се qu’on sait).

Безкомпромісність у боротьбі

Думка “останнього бою” допровадила логічно до іншої – до ідеї безкомпромісовості. Попередники і сучасники Лесі Українки знали лише горизонтальний поділ суспільности: долі були пригноблені всіх суспільностей, пануючих і поневолених; у горі – пануючі верстви, також усіх суспільностей. Такий поділ допускав фузію “пролетарів усіх країв”. На нім же ж базувалася ідея інтернаціоналізму й – угоди, потреба шукати союзників між іншим і в таборі противників. Тому співали інші про “червоний стяг” (Олесь), про “всесвітний пожар” (Семенко), про “гурт світовий” (О. Коваленко), боліли серцем за працюючі маси ворожої нації (гл. Франко – “Тюремні сонети” XXIII, XLIII, XLV), або простягали до неї руку згоди, як Старицький або Кониський, котрому “Славян усіх в одній сім’ї побачить” хотілося. Ба, ці нотки угоди знаходимо навіть і в геніального кобзаря Гайдамаччини! І він жертвував своє “серце чистеє” войовникам з тамтої сторони барикади. І він у посліслові до своєї найбільшої поеми, так висвітлював її ціль:

“Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами, нехай житом, пшеницею, як золотом покрита нерозмежованою останеться од моря і до моря Славянськая земля!”

Ці нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світоглядові Лесі Українки. Людство поділене в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації, і ніколи – між одними й тими самими верствами різних народів. Інтернаціоналізмом вона не дуже захоплюється. Популярний в соціалістичних кругах роман-утопія Белямі є для неї “партацький твір”, а в соціалістичнім раю бачить вона лише “велику нудну казарму”, в якій їй робиться “душно від педантизму, самовдоволення та міщанства всіх тих прийдешних людців” (“Нова громада”, ibid.). Для неї були важливі тільки такі категорії: “свій народ, чужий народ, своя держава, чужа держава, свої боги, чужі боги” (ibid.). І це майже в усіх її дотичних творах (“Роберт Брюс”, “Бранець”, “Оргія”, жидівські й єгипетські драми). Як один з її персонажів, жидівський раб в Єгипті, могла б вона сказати про край переможців,

“Що він мені чужий, сей край неволі, Що тут мені товаришів нема”.

Який відмінний світогляд від пануючого серед тогочасної нашої, не лиш соціалістичної, інтелігенції… Цей світогляд був зрештою наскрізь консеквентний для того, хто, як вона, вірила в неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лиш там, де – говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же ж, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але – ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке aut-aut. Тому її Левіт найліпше

“загородив би Ніл і затопив би весь сей край неволі”,

як далі терпіти в нім ганьбу (“В дому роботи”). Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди (“Негода”). Для того в неї є лише альтернатива: загин або перемога, от як вона сама каже:

“Душа боротись буде до загину, Або загине, або переможе!”

І далі знов:

“Або загибіль, або перемога, Сі дві дороги перед нами стануть… Котра з сих двох судилась нам дорога?”

Це було байдуже для поетки, для котрої в кожному випадку – компроміс із тими, що інакше вірили, був таким самим дивоглядом, як компроміс із Люцифером для середновічного монаха.

вернуться

35Ренан Жозеф Ернст (1823 – 1892) – французький письменник та історик.