Та на гордощi багатий.
"Годi жартiв! - крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту…
Бачиш ти - оця дiброва,
Поле, небо,синє море -
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
"Може буть, - поет вiдмовив, -
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"
Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини…"
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"
Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
I поет в своїй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таємну думав думу.
Тiльки чує - хтось пiд'їхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступає.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? -
Невiдомого питає. Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, - озвався голос, -
Маю справу, пильну дуже…"
"Хто ж се я"?" - поет питає.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечiр!" - "Добрий вечiр"
Став тут лицар i - нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" -
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
"Я, мiй друже, закохався…"
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
"Закохався я i гину, -
Каже лицар, - вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
"Що ж? - поет на те говорить. -
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! - зiтхає лицар. - Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
Пiд балкон моєї донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, - не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
"Голос маю, - каже лицар, -
Та не тямлю вiршування…"
"Певна рiч, - поет говорить, -
То не легке полювання,
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, - химерний, норовистий
Кiнь поезiї крилатий!"
"Правду кажеш, - мовив лицар, -
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, -
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, - поет вiдмовив, -
Не надiюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"їй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiї вiршi
I промовив для науки:
"Ти, спiваючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далi можеш сам добрати".
"От спасибi!" - крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i - надiя!
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга i досада.
Усмiх донни Iзiдори
Був дедалi все яснiше,
I щораз вона ставала
До Бертольда прихильнiше.
Далi перстень Iзiдорин
На руцi у нього сяє,
Нареченою своєю
Вiн кохану називає.
Як же бучно, як же втiшно
Всiм гулялось на весiллi!
Танцювали, попивали
Вiд недiлi до недiлi.
Всiх приймали, всiх вiтали,
Всiм умiли догодити,
Тiльки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звiсно, клопоту багато
Завжди пану молодому, -
Хто ж би мiг ще пам'ятати
Про якогось там сiрому?
Час летiв, немов на крилах,
I, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподiвано настало.
Забажалось королевi
Звоювать чужеє царство,
Розiслав вiн скрiзь герольдiв
На вiйну скликать лицарство.
I якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королiвського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всi розкошi, всi вигоди!
Все те треба промiняти
На далекiї походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Iзiдору,
У недiлю вранцi-рано
Вже вiн вирушив iз двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало