ІІ
Так казала співцеві громада.
Що ж відмовить співець-бідолага?
Роздавалась не раз ота рада...
Він прямує до людського блага.
Що ж поробиш, як сили в самого
Відібрала напасниця-доля,
Як на жереб терпіння німого
Засудила без жалю неволя!
Як він змучивсь під гнітом скорботи,
Трупом пав, не дійшовши дороги...
Чи сказав хто слівце заохоти,
На годину подав допомоги?
Не судіть же співця так жорстоко,
Що пісні його вкрай сумовиті,
Що сльоза туманить йому око,
Що він скрізь одинокий на світі!
СПРАВЖНІ ГЕРОЇ
Не вам мій спів, уквітчані герої
Кривавих справ, не вам мій голос,- ні!
З-під барв рожевих вигадки пустої
На чорнім тлі ви бачитесь мені.
Хай досі сниться іншому піїті
Шалений брязкіт кинутих шабель...
Не кращ було б запособлять освіті,
Підняти люд хоть на один щабель?
Моя хвала трудівникам незнаним,
Що двигли мисль по селах, хуторах,
Цуравшись власно мрій золототканих,
Чий невідомо почиває прах;
Чий вік минув за працею, як днина,
Сліпим братам торуючи межу...
Перед тими я стану на коліна,
Героям тим подяку я зложу!
Моя хвала живим, як і помершим,
Отим борцям за будуче Русі,
Тим страдникам за друзяків найпершим,
Що сяють нам у чарівній красі!
Взяли вони в житті шляхи колючі
Серед пригід та всякої нужди...
Окриють їх колись вінки немручі,-
Затихне навіть галас ворожди!
СУЧАСНИКОВІ
Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою –
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!
Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів життя -
А вже воно на тебе вспіло тхнути
Диханням смертного пиття!
І підеш ти гірким шляхом недуги,
У темряві шукаючи зорі,
Конаючи з невимовної туги,
Довіковічним бранцем прі! [6]
Дізнаєшся в кайданах самотини,
У тридцять літ - знесилений дідусь,
Гадавши нишком: кращої години
Я в мирі ледве чи діждусь...
Та вірую, що хрест мій не безплодний,
Що хрест отой - бездольний люд спасе,
Запинить певно стогін всенародний,
Вітчині щастя принесе!
ТЕМНА НІЧ, ВІТРЕЦЬ ТИХЕСЕНЬКИЙ...
Темна ніч, вітрець тихесенький
Зашумів в моїм вікні;
Дощик капає дрібнесенький,
В серце падає мені.
Ні, се мрія доторкнулася
І навіки утекла;
Ти до мене усміхнулася
І свій погляд одвела!
1900 - 1902
ТРУДIВНИЦЯ
Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.
Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися скорбів землі.
Рук і на час не складала,
Щиро кохала діток,
Листу якогось-то ждала,-
Тільки і знав наш куток.
За день одсунула книжку,
За день не стала робить,
Як опинилась на ліжку, -
Нічим було пособить.
В непогідь, стужу злиденну
(Певно, сама сирота!)
Зайде в хатину нужденну,
Словом усіх повіта.
Дасть, коли треба, поради,
Викладе все до пуття...
Боже! З якої б то ради
Їй відбирати життя?
Журно посходились дітки
Обік німої труни:
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони.
Вдарив і дзвін похоронний...
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній
Шану останню віддать.
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила, -
Просто не чути попів!
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі, -
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі.
Мовчки вернули на помин,
Що громадяни знесли.
Якось не складувавсь гомін,
Навіть дяки не пили.
Та й розійшлися по хатах, -
Школа осталась пуста...
Хуга свистить по загатах,
Жалібно труп заміта.