Куди гониш, бісноватий!..
Світ вже смерком почорнів,
Сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
Блуд ту свище, туман грає,
В густі ліси заведе;
Козак на се не зважає,
Гомонить си та й жене.
Станув, к землі припадає
Послухати, де дуднить,
Знов на верх ся вихопляє,
Бистрим соколом летить.
І щез стрілов в густій мраці,
Дудонь замовчає,
Може, ліг вже де в байраці,
Та й вовк доїдає.
Де-сь поїхав ти, козаче?
Темно, тихо і страшненько,
Часом лиш ворон закряче,
Закряче сумненько.
ПОЗА ТИХИЙ ЗА ДУНАЙ...
Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісеньку.
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
Серед лугу край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.
[Кінець 1833 - початок 1834]
ПОТІК І РІКА
Потік, з громом шумно із гори текучий,
Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой.
А як сніги згибли, верх води не дав,
То із того Потоку Поточок лиш став.
А що гірше, що біг прудким перше скоком,
Оплившись з Рікою, не був вже Потоком.
Хто з шумом в світі сам ся величає,
Вже добру славу сам си розганяє.
РОЗПУКА
Поза тихими водами
Сумно та й смерклося;
О, як голос меж горами,
Щастя розбилося!
Летить ворон чорнокрилий, -
За ним загуділо;
Щастя моє, гаразд милий
Навіки зниділо.
Тяжко голубу малому
Гори перебити,
Ой ще тяжче безродному
На сім світі жити.
Ти, зозуле сивенькая,
Закуй ми сумненько,
Най розпука та й лютая
Вирве ми серденько.
1837
РУСЬКА МОВА
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нев встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..
СИН ЛЮБИМОМУ ОТЦЮ
Гадка моя, як буйний весною вітрець,
Зводиться, легким крильцем злітає,
Несесь сторонами в далеч, де отець,
Голубонько сивий, пробуває.
Живе в печалі. Боже! коли б в радості
Вік тихо, весело єму проживати,
В гаразді, здоровлю, в любой солодості
Цвітами щастя житє огортати.
Отче, ох отче! Сли ся мені придало
Дні житя твоєго полином згірчити,
Сли коли око твоє жалем запало,
Сли-м був нещасен серце закервлити,
Прости ми, отче, прости! Бач, я ся каю,
Жалем серце бідне моє прозябає,
Твої ноженьки сльозами зливаю,
Ах! прости синові, най не загибає.
[1833]
СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО ЯЗИКА
Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,-
Разом к світлу, други жваві!
СТАРИЙ І МОЛОДИЙ ЛИС
Молодий Лис, котрий ще стрільця не знав,
Утішився, як нову красну шерсть дістав.
А старий рік:
«Безпечність тих ліпот не любить,
Не тішся ними: сеся красота нас губить».
Не все, що красне,
Єсть для нас щасне.
СУМРАК ВЕЧЕРНІЙ
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,
Вшир і вздовж доокола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила,
Над тином опустілим галок гамор грає.
Там, нещасен, думаю тяжко, мов могила
Серед степу опівніч сумненько думає.
Згадка в душі печальній тужно згомотіла,
Бо сплинули радощі, як Дністер спливає!
Нависло ясне небо чорними хмарами,
Тяжкими густі бори склонились тугами,
Зойкнули дуброви, і ліси застогнали.
Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,
Мило ми з буйним вітром, з блудними марами,
Студена тая доля к серденьку припала.
[До 1837]
ТУГА
Крутий берег, по березі трава зелененька,
Серед трави край берега калина червенька.
Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,
Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.
Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,
Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.
Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,
На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.
На темнії ліси гонить та й зворами блудить,
Там горює, униває, тяжко серцем нудить.
Весна одна перецвіла, минула і друга,
Вже і третя засіяла, не минає туга.
І все голуб прилітає, на гілі сідає
І головку к листям тулить, плаче і ридає:
«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?
Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.
Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,
Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.
Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,
Мари - дружба, ліси - хата, гоню за зморами.
А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,
Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.
Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,
Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.
А бодай вас жарким літом дуга випивала,
А зимою студінь люта навік ледом стяла.
Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,
Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.
Щастя моє перебилось, доля вже минула,
Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».