1. Главная
  2. Книги
  3. Франко Иван Яковлевич
  4. Поезії
  5. Страница 10
Выбрать главу
Ти слав­ний под­виг той, що я б на нього йшов, Коб віра сильная й мо­гу­чая дес­ни­ця.
Як згуб­ле­ну лю­бов, нес­пов­не­не ба­жан­ня, Невиспіваний спів, ге­рой­ське по­ри­ван­ня,
Як все най­ви­щеє, чим ду­шу я корм­лю, Як той огонь, що враз і гріє й по­жи­рає,
Як смерть, що за­би­ва й від мук ос­ло­бо­няє,- Отак, кра­са­ви­це, і я те­бе люб­лю.

ХОЧ ТИ НЕ БУ­ДЕШ ЦВІТКОЮ ЦВІСТИ...

Хоч ти не бу­деш цвіткою цвісти, Левкоєю па­ху­чо-зо­ло­тою, Хоч ти пішла се­ред юр­би плис­ти У оке­ан що­ден­щи­ни й зас­тою,
То все ж для ме­не яс­на, чис­та ти, Не пе­рес­та­неш буть мені свя­тою, Як цвіт, що стужі не заз­нав ні спе­ки, Як іде­ал все яс­ний - бо да­ле­кий.
Я по­не­су те­бе в душі на дні Облиту ча­ром свіжості й лю­бові, Твою кра­су я пе­рел­лю в пісні, Огонь очей в дзвінкії хвилі мо­ви,
Коралі уст у рит­ми го­лосні… Мов зо­ло­тая муш­ка, в бурш­ти­но­вий Хрусталь за­ли­та, в нім віки три­ває, Цвістимеш ти,- покіль мій спів лу­нає.

EX NIHILO [2]

(Монолог атеїста)
I
Нема, не­ма вже гос­по­да на небі! Немає твор­ця, ані са­мо­держ­ця, Нема то­го, що все­мо­гу­чим сло­вом Усе з нічо­го вивів! На­че тінь Велика, за­ля­гав він світ цілий, Тьмив моз­ги людські сотні ти­сяч літ. Стискав сер­ця залізни­ми кліща­ми Тривоги, шар­пав душі, кров хлеп­тав І теп­лу па­ру різа­но­го тіла Хапав в не­ситі ніздрі! Мов опир, На груді людськості чапів той при­вид І ви­си­сав її найліпші со­ки. А нині щез він! Сон­це! Сон­це! Світло! Нема йо­го! Сво­бо­да! Я, черв’як, Я, не­зап­римітний атом в при­роді, Я вбив йо­го, роз­па­на­хав, розвіяв! Я стріла­ми ду­мок мо­гу­чих, яс­них Наскрізь про­шиб йо­го і по­ва­лив Додолу, мов Да­вид той Голіафа. Мечем знан­ня і досвіду людсько­го Я го­ло­ву йо­го відсік. Моя побіда! Його не­ма і не бу­ло ніко­ли! Я пхнув йо­го у те ніщо безмірне, З кот­ро­го по­во­ро­ту вже не­має! Ох, кілько тру­ду, го­ря і терпіння Се діло стоїло! Як­раз сьогодні Минає двад­цять літ, як я, вер­нув­ши Із дов­гих по­до­ро­жей по чу­жині, Із дов­гих студій, з’їздив­ши Євро­пу, Пізнавши най­мудріших, най­вченіших Людей, які жи­ли лиш в тім часі, Зібравши мудрість всіх віків ми­ну­лих, Що зло­же­на в ста­рих книж­ках, узявсь За сеє діло. Двад­цять літ над ним Сидів я. Мов за­ко­ха­ний ко­ханці, Йому я відда­вав най­кращі хвилі Життя, всі по­ри­ви душі, мо­мен­ти, Коли з дже­рел таємних в нашім серці Підноситься чут­тя мо­гу­чий при­лив, А в моз­гу дум ши­ро­ких і блис­ку­чих Цілі рої сну­ються. Все те я У ро­зу­мовій кузні нев­то­ми­мо Варив і пе­ре­ко­ву­вав, ост­рив І шліфу­вав, і кров’ю сер­ця сво­го, Слізьми гірки­ми гар­ту­вав, і тут, В сю кни­гу, все скла­дав, у сю ве­ли­ку Зброївню ду­ху людсько­го. Во­на Мій скарб єди­ний і моя зас­лу­га, Моя Аме­ри­ка, що я відкрив, Завоював і закріпив навіки Для всеї людськості. Яка дрібна, Нужденна і кро­ва­ва та но­ва Земля іспанська суп­ро­ти моєї! Чим ті ве­ликі скар­би Мон­те­су­ми І зо­лоті ко­мо­ри пе­ру­анські Супроти тих пе­рел не­оцінен­них, Супроти то­го світла і сво­бо­ди, Що зло­жені так щед­ро в моїй книзі! Ті скар­би зслиз­ли, на­че дим, лиш крові Потоки по­ли­ли­ся зад­ля них, І го­ре без­ко­неч­ним лан­цю­гом За ни­ми тяг­неться; мій скарб дає Всім во­лю та но­ве жит­тя. Сей світ, Де досі ми жи­ли мов гості, на­че Убогі си­ро­ти, що батько з до­му Прогнав в чу­жи­ну, - світ от­сей віднині Робиться наш, і ми йо­го па­на­ми! Не по­за ним, в нім на­ша вітчи­на! Не по­за ним, а в ньому вічні ми. Не по­за ним, а в ньому тре­ба нам Устроювать собі жит­тя і щас­тя. Все інше - бай­ки, дим, ма­на і сон, Сон дітської уяви… Як же бідні, Нужденні ті каз­ки жидівські, що нам Накинено як дог­ми, що відмал­ку Кормлять нас ни­ми, си­лою вби­ва­ють Їх в мо­зок наш і ви­да­ють за верх Премудрості, за відкрит­тя са­мо­го - Самого бо­га! Як же бідні, глупі Дитинячі каз­ки, зовсім під па­ру Тим, що у нас старі ба­би го­во­рять! Світ ще не має шес­ти ти­сяч літ, Сотворений од­но­го тиж­ня! Лю­ди Були ро­зумні зра­зу і святі, Невинні і безс­мертні! Зем­ний рай Був їх жит­лом. Змія зве­ла їх. Бог За не­су­раз­ну, дітськую про­ви­ну Прогнав їх з раю і прок­ляв навіки Їх і весь рід їх, пом­ра­чив їх ро­зум І сер­це поп­су­вав, а потім, потім За шти­ри ти­сячі років пос­лав Їм сво­го си­на - і по­що? щоб той З рук тих са­мих лю­дей при­няв страш­ну, Ганебну смерть, і тим, що би по­вин­но Ще більший гнів, ще тяж­чеє прок­лят­тя На рід весь людський на­вес­ти, тим він Мав бо­жий гнів пе­реб­ла­гать за те, Що яб­лу­ко Адам у раю з’їв! Безглузда каз­ка й не за­бав­на навіть, Бо з неї кров’ю пах­не, без­сер­деч­ним Гнівом, заїлістю сліпою. Бог, - Говорять наші вчи­телі пре­мудрі, - І най­святіший, най­мудріший дух, І ми­ло­серд­ний враз, і спра­вед­ли­вий, І доб­рий, і страш­ний, отець і кат. Він лю­бить всіх лю­дей не­мов дітей, Він знає вся­ке сер­це, вся­ку дум­ку, Все зна, що єсть, бу­ло і бу­де. Він Держить весь світ і вся­кую пи­лин­ку, І все, що діється, те діється лиш ним. Без волі бо­га во­лос з го­ло­ви Не спа­де чо­ловіку! Бідні, бідні, Нещасні лю­ди, не­до­дум­ки вбогі! Вас сотні літ безг­луз­ди­ми, пус­ти­ми Словами за­ту­ма­ню­ва­ли! Як Ваш бог ро­зум­ний, по­що ж сот­во­рив Дурних лю­дей? Як доб­рий, по­що ж злу Дав па­ну­ва­ти в світі над доб­ром І по­що зле те сот­во­рив? Як лю­бить Людей і всі їх по­мис­ли і вчин­ки Наперед знає і в ру­ках дер­жить, То по­що ж лю­дям поз­во­ля гріши­ти І по­що за гріхи ті - незміри­мо
вернуться

2

2 - З нічо­го (лат.).

~ 10 ~