Дрібні, малозначучі і дитинні -Ображен гірше деспота лихогоІ проклина дітей на вічні віки,Вкида в огонь пекельний, в люту муку?Огидні, несуразнії казки!Фантазії якихось людожерців!А нам говорять, що се й єсть найвищаХристова правда, одинока правда,Котра спасти нас може!Але годі!Пора казкам у дітськії запічки!Не бути їм вугольним каменемВсесвітньої будови! Мов бджола та,Дрібна та невтомима, по безмірнихЛугах минувшини і людських думЯ двадцять літ літав і всяку ясну,Свобідну думку краплю до краплиниЗбирав. Де тільки людський смілий духВривався на заказанеє полеРелігії, де тільки бунтувалосьГарячеє чуття проти тиранстваМістерій, церемоній, догм, де тількиНайвища та людськая здібність-сумнівДо брам святилищ термосилась, тайноОснови їх підкопувала, - всюдиЯ вслід їх біг, любовно їх леліяв,Мов перли многоцінні, їх збиравВ один вінок. Лукрецій і Джордано,Сервет і Таціт, Соцін, ЦіцеронІ Лукіан і многі-многі інші.Старі й новії вільнодумці, чесніБорці свобідної, плідної мислі,І їх великі спільники - учені -Відкривачі, дослідники природи -Колумб, Копернік, Кеплер, Тіхо Браге -Ось спільники мої, мої майстриІ вчителі!Та я не вдовольнивсяЇх світлим товариством, їх словами,Що покріпляють духа, мов улітіВода погожа. Мов шпіон воєнний,Розвідав я безстрашно і старанноТабор ворожий, прокопавсь терпливоКрізь ту гору туману та безглуздя,Що звесь традиція церковна. В’ївсяВ отих прославлених отців церковних -Тертулліана, Йвана Златоуста,Григоріїв аж трьох і Августіна,Єроніма й Аквінського Тому.Провчив собори їх і ритуали,Слідив єретиків останки, з жалемПоклонювався тіням БардезанаТа Манеса, Пелагія та Цельза,Своє завзяття гартував у кровіВальденсів, альбігойців та морисків,При стосах, на котрих горіли ясніЗірниці думки вільної - Молей,Джордано та Сервет і много інших.Та й се ще все мене не вдовольнило,І поза світ жидівсько-християнськийЯ вилетів, провчив Коран турецький,Хапав звістки про Будду, Зороастра,Ваала і Мелькарта, ОзірісаЙ Ізіду, про Конфуція і ТаоІ про ті темні, дивоглядні віриЛюдей півдиких, що гадюкам служать,Медведів, риб та крокодилів чтять,Що моляться до птахів, до каміння,Дерев та рік, що бога свого б’ють,Коли їм просьби не сповня. Усе теЯ прослідив, наскільки міг. Я пильноПрислухувався повіркам людейОсвічених, що, мов недобиткиЗамерклого поганства й дикості,Осталися до наших ще часів.І бачив я, як люди вірять в сни,В приміти, в добрі й злії дні, у впливПланет і зір, у чари і закляття.І ось се все я звів укупу, стягВсі докази, якими споконвікуЗмагались люди доказать собіІснування богів, одного бога, -І всі ті докази на прах розбив.У сімдесят сім тез зібрав я їх,І кожда з них, на доказах оперта,Кінчиться окликом гордим, побідним,Мов голос труб воєнних: N o n e s t D e u s [3].Та не досить, що ту святу, найвищуІ всемогучую істоту яЗіпхнув з престолу, що й престол їїІ небо все у безмір світовийРозвіяв, - я на тім не зупинився.Я й привид сам найвищої істоти,Ту фікцію зловіщу та кроваву,Що звуть Єгова, Аллах, Брама, Зевс,Ра, Бааль, Фетиш, Бог, - я розібравЇї по ниточці і показав,Що не ся фікція, не жаден богНе сотворив з нічого чоловікаНа образ свій і на свою подобу,Але противно, чоловік творивБогів з нічого, все на образ свійІ на свою подобу. Чорний негрТворив їх чорних, людоїдів богБув людоїдом, многоженців богБув многоженцем, бог злодіїв крав,А бог філософів високі думиІ загадки видумував, робивЗ людьми експерименти рахункові.Non Deus hominem sed homo DeumEx nihilo creavit [4], - в сих словахЛежить здобуток весь моєї праці,Науки й думки. В них АмерикаМоя, і з ними перейде в потомністьІм’я моє. За них колись потомкиБлагословить будуть мене, поставлятьВ ряді побідників великих, щоПомалу, крок за кроком, увільнялиЛюдей від споконвічних пут, від тьмиІ варварства. О, щоб хоч в віщім сніЯ міг зирнуть на ті часи, колиСе вилеліяне дитя моє,Сей скарб душі моєї буде мігСвобідно, ярко в сонячному світліПишатися! Коли у школах діти,На торжищах дорослі мужі явно,Свобідно зможуть повторять те слово!Ох, та далекий ще, мабуть, той час!І не Мойсей я, щоб з вершка гориЗирнути міг в обіцяную землю,В котру веду людей, а сам ніколиВвійти не можу. Скорбна доля наша,Людей, що прокладають новий шляхБудущини, відвічні скали ломлять,Обалюють відвічнії запори.Вони звичайно, як Самсон той, гинутьВ момент побіди і не бачать навітьПобіди тої. Христофор КолумбВертав в кайданах із Нового світу,Котрий відкрив. Та він ще щасливішийСто раз від мене. Він відкрив таке,Що міг усім невірним показати,Чого ніяка злоба ні ненавистьСховати не могла. А я? МоєВідкриття - пустота, ніщо в тім місці,Де досі всього бачили основу.Моє відкриття - воля і простір,Котрий заповнювати треба трудомІ дослідом століть. Моє відкриття -Се не мета, лиш шлях, котрого краюНе видно; не спокій для втомлених,Але товчок могучий для міцних,Для руху й поступу; не певність таЛінива, що хапається одногоЙ лежить на тім, неначе пес на сіні, -А сумнів, критика і дослід правди,І думка та, шо всеї правди нам,Дрібним атомам, не вловить ніколи.