Выбрать главу
Дрібні, ма­лоз­на­чучі і ди­тинні - Ображен гірше дес­по­та ли­хо­го І прок­ли­на дітей на вічні віки, Вкида в огонь пе­кельний, в лю­ту му­ку? Огидні, не­су­разнії каз­ки! Фантазії яки­хось лю­до­жерців! А нам го­во­рять, що се й єсть най­ви­ща Христова прав­да, оди­но­ка прав­да, Котра спас­ти нас мо­же! Але годі! Пора каз­кам у дітськії запічки! Не бу­ти їм ву­гольним ка­ме­нем Всесвітньої бу­до­ви! Мов бджо­ла та, Дрібна та нев­то­ми­ма, по безмірних Лугах ми­нув­ши­ни і людських дум Я двад­цять літ літав і вся­ку яс­ну, Свобідну дум­ку крап­лю до крап­ли­ни Збирав. Де тільки людський смілий дух Вривався на за­ка­за­неє по­ле Релігії, де тільки бун­ту­ва­лось Гарячеє чут­тя про­ти ти­ранст­ва Містерій, це­ре­моній, догм, де тільки Найвища та людськая здібність-сумнів До брам свя­ти­лищ тер­мо­си­лась, тай­но Основи їх підко­пу­ва­ла, - всю­ди Я вслід їх біг, лю­бов­но їх леліяв, Мов пер­ли мно­гоцінні, їх зби­рав В один вінок. Лук­рецій і Джор­да­но, Сервет і Таціт, Соцін, Ціце­рон І Лукіан і многі-многі інші. Старі й новії вільно­думці, чесні Борці свобідної, плідної мислі, І їх ве­ликі спільни­ки - учені - Відкривачі, дослідни­ки при­ро­ди - Колумб, Ко­пернік, Кеп­лер, Тіхо Бра­ге - Ось спільни­ки мої, мої май­ст­ри І вчи­телі! Та я не вдо­вольнив­ся Їх світлим то­ва­рист­вом, їх сло­ва­ми, Що покріпля­ють ду­ха, мов уліті Вода по­го­жа. Мов шпіон воєнний, Розвідав я безст­раш­но і ста­ран­но Табор во­ро­жий, про­ко­павсь терп­ли­во Крізь ту го­ру ту­ма­ну та безг­луз­дя, Що звесь тра­диція цер­ков­на. В’ївся В отих прос­лав­ле­них отців цер­ков­них - Тертулліана, Йва­на Зла­то­ус­та, Григоріїв аж трьох і Ав­густіна, Єроніма й Аквінсько­го То­му. Провчив со­бо­ри їх і ри­ту­али, Слідив єре­тиків ос­тан­ки, з жа­лем Поклонювався тіням Бар­де­за­на Та Ма­не­са, Пе­лагія та Цельза, Своє зав­зят­тя гар­ту­вав у крові Вальденсів, альбігой­ців та мо­рисків, При сто­сах, на кот­рих горіли ясні Зірниці дум­ки вільної - Мо­лей, Джордано та Сер­вет і мно­го інших. Та й се ще все ме­не не вдо­вольни­ло, І по­за світ жидівсько-хрис­ти­янський Я ви­летів, пров­чив Ко­ран ту­рецький, Хапав звістки про Буд­ду, Зо­ро­аст­ра, Ваала і Мелькар­та, Озіріса Й Ізіду, про Кон­фуція і Тао І про ті темні, ди­вог­лядні віри Людей півди­ких, що га­дю­кам слу­жать, Медведів, риб та кро­ко­дилів чтять, Що мо­ляться до птахів, до каміння, Дерев та рік, що бо­га сво­го б’ють, Коли їм просьби не спов­ня. Усе те Я прослідив, наскільки міг. Я пильно Прислухувався повіркам лю­дей Освічених, що, мов не­до­бит­ки Замерклого по­ганст­ва й ди­кості, Осталися до на­ших ще часів. І ба­чив я, як лю­ди вірять в сни, В приміти, в добрі й злії дні, у вплив Планет і зір, у ча­ри і зак­лят­тя. І ось се все я звів уку­пу, стяг Всі до­ка­зи, яки­ми спо­конвіку Змагались лю­ди до­ка­зать собі Існування богів, од­но­го бо­га, - І всі ті до­ка­зи на прах роз­бив. У сімде­сят сім тез зібрав я їх, І кож­да з них, на до­ка­зах опер­та, Кінчиться ок­ли­ком гор­дим, побідним, Мов го­лос труб воєнних: N o n e s t D e u s [3]. Та не до­сить, що ту свя­ту, най­ви­щу І все­мо­гу­чую істо­ту я Зіпхнув з прес­то­лу, що й прес­тол її І не­бо все у безмір світо­вий Розвіяв, - я на тім не зу­пи­нив­ся. Я й при­вид сам най­ви­щої істо­ти, Ту фікцію зловіщу та кро­ва­ву, Що звуть Єго­ва, Ал­лах, Бра­ма, Зевс, Ра, Ба­аль, Фе­тиш, Бог, - я розібрав Її по ни­точці і по­ка­зав, Що не ся фікція, не жа­ден бог Не сот­во­рив з нічо­го чо­ловіка На об­раз свій і на свою по­до­бу, Але про­тив­но, чо­ловік тво­рив Богів з нічо­го, все на об­раз свій І на свою по­до­бу. Чор­ний негр Творив їх чор­них, лю­доїдів бог Був лю­доїдом, мно­го­женців бог Був мно­го­жен­цем, бог злодіїв крав, А бог філо­софів ви­сокі ду­ми І за­гад­ки ви­ду­му­вав, ро­бив З людьми екс­пе­ри­мен­ти ра­хун­кові. Non De­us ho­mi­nem sed ho­mo De­um Ex ni­hi­lo cre­avit [4], - в сих сло­вах Лежить здо­бу­ток весь моєї праці, Науки й дум­ки. В них Аме­ри­ка Моя, і з ни­ми пе­рей­де в по­томність Ім’я моє. За них ко­лись по­том­ки Благословить бу­дуть ме­не, пос­тав­лять В ряді побідників ве­ли­ких, що Помалу, крок за кро­ком, увільня­ли Людей від спо­конвічних пут, від тьми І вар­варст­ва. О, щоб хоч в віщім сні Я міг зир­нуть на ті ча­си, ко­ли Се ви­леліяне ди­тя моє, Сей скарб душі моєї бу­де міг Свобідно, яр­ко в со­няч­но­му світлі Пишатися! Ко­ли у шко­лах діти, На тор­жи­щах до­рослі мужі яв­но, Свобідно змо­жуть пов­то­рять те сло­во! Ох, та да­ле­кий ще, ма­буть, той час! І не Мой­сей я, щоб з верш­ка го­ри Зирнути міг в обіця­ную зем­лю, В кот­ру ве­ду лю­дей, а сам ніко­ли Ввійти не мо­жу. Скорб­на до­ля на­ша, Людей, що прок­ла­да­ють но­вий шлях Будущини, відвічні ска­ли лом­лять, Обалюють відвічнії за­по­ри. Вони зви­чай­но, як Сам­сон той, ги­нуть В мо­мент побіди і не ба­чать навіть Побіди тої. Хрис­то­фор Ко­лумб Вертав в кай­да­нах із Но­во­го світу, Котрий відкрив. Та він ще щас­ливіший Сто раз від ме­не. Він відкрив та­ке, Що міг усім невірним по­ка­за­ти, Чого ніяка зло­ба ні не­на­висть Сховати не мог­ла. А я? Моє Відкриття - пус­то­та, ніщо в тім місці, Де досі всього ба­чи­ли ос­но­ву. Моє відкрит­тя - во­ля і простір, Котрий за­пов­ню­ва­ти тре­ба тру­дом І дослідом століть. Моє відкрит­тя - Се не ме­та, лиш шлях, кот­ро­го краю Не вид­но; не спокій для втом­ле­них, Але тов­чок мо­гу­чий для міцних, Для ру­ху й пос­ту­пу; не певність та Лінива, що ха­пається од­но­го Й ле­жить на тім, не­на­че пес на сіні, - А сумнів, кри­ти­ка і дослід прав­ди, І дум­ка та, шо всеї прав­ди нам, Дрібним ато­мам, не вло­вить ніко­ли.

Написано в 1885 р.

вернуться

3

3 - Не­ма бо­га (лат.).

вернуться

4

4 - Не бог лю­ди­ну, а лю­ди­на бо­га з нічо­го ство­ри­ла (лат.).