1. Главная
  2. Книги
  3. Франко Иван Яковлевич
  4. Поезії
  5. Страница 4
Выбрать главу
Я теж люб­лю. Пал­ка, важ­ка, Нерадісна моя лю­бов; Вона, мов слабість десь яка, Ввійшла мені вже в кість і кров.
Та хоч би й нині жизнь моя Попала в жерт­ву во­ро­гам, Тому, ко­го ко­хаю я, Я не­за­будьки не по­дам.
Забудь ме­не, на­ро­де мій, Коли щас­ли­вий і міцний, До праці ста­неш на свій лан І в своїй хаті бу­деш пан;
Коли не бу­де між то­бою Ані го­лод­них, ні труд­них, Ані обійде­них судьбою, Ні слуг, ані панів бут­них;
Коли у всіх твоїх дітий Чуття та мислі розцвітуть, Ти ста­неш чис­тий, мов свя­тий, Тоді про ме­не ти за­будь.

Написано в р.1883.

СМЕРТЕЛЬНО РАНЕНИЙ

Спинили кров. По­що спи­ня­ти? Нехай те­че та кле­ко­тить, Як та кри­ни­ця! Час вми­ра­ти, Бо страш­но, тяж­ко в світі жить. Ох, як бо­лить! Та се лиш хви­лю. Вже по­лек­ша, знать, нас­тає… Великий пан прий­де, по­хи­лю Остатній раз чо­ло своє Під сильною йо­го ру­кою Й війду у царст­во су­по­кою.
Що там за гомін? На­до мною Лавиною він кам'яною Гримить, мов чор­ная го­ра. Що то за крик? Ах, знаю, знаю! Виразно, яс­но спо­ми­наю: Се та сподіва­на по­ра! Там ву­ли­ця­ми сту­го­нить Ріка на­ро­ду і ва­лить Тиранський трон! Гар­ма­ти гра­ють, Реве по­же­жа, кров­ця ри­не, А лю­ди ве­реск підійма­ють, Страх їм за­мовк­нуть не дає. То ре­во­люція, єди­не, Коханеє ди­тя моє.
Га, де я? Чом я не між ни­ми, Не між бор­ця­ми мо­ло­ди­ми, Не в вирі лю­тої війни? О бо­же! Тро­ни і ти­ра­ни Втонуть у крові, а во­ни Сказать го­тові:"Де ж був ти? Чому не бив­ся ра­зом з на­ми Проти не­волі й тем­но­ти?" Я ж дов­го, тяж­ко пра­цю­вав І слуш­но­го ча­су все ждав, - Де ж я те­пер? Ку­ди по­пав?
Понурі стіни і склепіння Злорадо пнуться наді мною, Мов во­ро­ги, - бліде проміння Ледве тісненькою шпа­рою Знадвору ллється. Про­яс­ни­лось… На мні, дов­ко­ла ме­не кров… Не мо­жу вста­ти… Чи то сни­лось, Що в про­пасть впав я стімго­лов? Немов по­тов­че­не все тіло… А там… а там ки­пить десь діло, Що час йо­го те­пер прий­шов.
Година то­му - я дав знак До лю­то­го, страш­но­го бою. Я сильний був, здо­ров… О, як Бажав я ки­нуться стрілою… Хоч на­ло­жи­ти го­ло­вою, Аби лиш во­ро­га зла­мать! І впав я в пер­шо­му ря­ду. Куди піду, ту­ди піду, - Чи бу­де хто про ме­не знать, Чи ні, бай­ду­же се мені. Зробив я те, що міг зро­би­ти; Чи доб­ре - не мені су­ди­ти, А те, що жде по кінчині, Ось-ось вви­жається, не­мов у сні.

Написано 1883 р., докінче­но д[ня] 15 ве­рес­ня 1914.

НЕ СХИ­ЛЯЙ СВОЄ ЛИЧ­КО ПРЕК­РАС­НЕ...

Не схи­ляй своє лич­ко прек­рас­не, Не за­ту­люй повіка­ми віч, Із кот­рих то ми­го­че, то гас­не Промінь світла в жит­тя мо­го ніч.
Дай мені ссать з жа­гою го­лод­но­го Теє рай­ське проміння жи­ве, Що з таємних гли­бин бла­го­род­но­го, Непорочного сер­ця пли­ве!
Щоб, те­бе над жит­тя я ко­ха­ючи, Так доб­ро теж і прав­ду ко­хав, Про твоє ущас­лив­лен­ня дба­ючи, Я й про бідних, пок­ривд­же­них дбав.
Ти будь іскрою в мні гро­мо­вин­ною, Що і в мерт­во­му збуд­жує рух, Будь вітхнен­ня струєю нев­пин­ною, Що рве вго­ру і сер­це, і дух.
Хай у сер­деньку віру в бу­ду­щеє Відновлять твої ніжні сло­ва, Відновлять пісень джер­ло цілю­щеє, Що змо­ро­зи­ла жизні зи­ма.
Розігнавши всі сумніви й му­ку, Ти цілим ме­не му­жем зро­би, Щоб з то­бою я жив ру­ка в ру­ку Для доб­ра, для лю­дей, для бор­би.

Написано в Станісла­вові в ве­ресні 1883

Я ЗАБУВ

Я й за­був, що то осінь хо­лод­на, Я й за­був, що то смерті по­ра, Я й за­був, що ти кров бла­го­род­на, Що між на­ми бе­зод­ня ста­ра, Що між на­ми на­роднії сльози, Що лю­биться нам зовсім не слід; Я й за­був, що столітні пог­ро­зи Відлучили від мо­го твій рід.
Я за­був - ні, я ду­мав, бе­зум­ний, Що за­си­па­на прірва ста­ра, Заповнили її тру­пи й трум­ни… Отже ж ні! Ще, ма­буть, не по­ра! О, за­був я про тин той спи­же­вий, Що між на­ми гра­ни­цею став, І те­бе я, мій цвіте ро­же­вий, Як лиш міг, як умів, по­ко­хав!
Я й за­був, що вже квіти пов'яли І ні з чо­го віноч­ка плес­ти, Що во­ни й не мені розцвіта­ли, - Я за­був, і тяж­кую нес­ти Доведесь мені ка­ру за теє! Я за­був, моя біла лілеє, Що моєю не мо­жеш наз­ва­ти­ся ти, - Я за­був­ся, прос­ти!

Написано д[ня] 10 па­до­лис­та 1883 р.

ОСТОРОГА

Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но! Як хо­чеш лю­бощів ре­чис­тих, Як хо­чеш роз­коші й ог­нис­тих Присяг, зак­лять і зітхань мно­го, Щоб нер­ви мліли, дух спи­ра­ло, Кров би­лась бур­но, бе­зу­пин­но І сер­це в груді зав­ми­ра­ло, - Коли ба­жаєш всього то­го, То не лю­би ме­не, дівчи­но!
Ей, не лю­би ме­не, дівчи­но, Як хо­чеш жи­ти в су­по­кою, Плідне мов дре­во над рікою, Діток ко­ха­них го­ду­ва­ти, Синів да­ва­ти в шко­лу, в лю­де, Дочкам го­то­вить ниш­ком віно, На влас­ну путь бла­гос­лов­ля­ти, - Зо мною, хто зна, чи те бу­де, Тож не лю­би ме­не, дівчи­но!
Бо я бо­рець, моя риб­чи­но! Бо я робітник твер­до­ру­кий, Мене тру­ди ждуть, бої й му­ки, Мене ждуть бурі гро­мовії, Що, мо­же, й розіб'ють суд­но те, В котрім ми поп­ли­вем, ди­ти­но! Як змо­жеш ти тяг­ти вес­ло те І не зля­ка­ють бурі тії, Тоді лю­би ме­не, дівчи­но!
~ 4 ~