Выбрать главу
Так ду­мав я, їду­чи в сум­рач­ну ніч Невтертим ще шля­хом к неб­лизькій ще ціли, І фор­ка­ли коні, в зат­вердлім снігу Санки, мов га­дю­ка, шипіли.
Підгірська до­ли­на, не­мов до­мо­ви­на, Лежала, мерт­ва, хоч ши­ро­ка, - В мо­розі, в ту­мані ні крил, ні прис­тані Для дум­ки, для сер­ця, для ока.
І, ту­ля­чись міцно в не­муд­рий ко­жух, Я ду­мав не­радісну ду­му Про край сей, про люд сей, - ту­ман і мо­роз Ще більше на­во­ди­ли су­му.
Я ду­мав про тьму, що в тих се­лах ца­рить, Про бідність, про го­лод, про му­ку, Про хо­рих дітей, що тут сот­ня­ми мруть, Про ту безп­росвітну роз­пу­ку.
Я ду­мав про ти­сячі людських п'явок, Що кров ссуть із лю­ду най­луч­чу, Про ти­сячі кривд, і неп­равд, і ос­корб, Що рвуть і бру­дять йо­го ду­шу.
І як же тут ду­хові, думці якій З-під кри­ги та­кої підняться? І як же тут людським зма­ган­ням жи­вим У пеклі такім нак­лю­ваться?
Шипіли сан­ки, мов га­дю­ки, в снігу, І фор­ка­ли коні, груд­ка­ми Сніг рвавсь з-під ко­пит їх, я мерз і ту­ливсь. І му­чив­ся ти­ми дум­ка­ми.

Написано в грудні 1885 р.

У ТЕМ­НУ НІЧ Я МІСТОМ ТИ­ХО БРИВ...

У тем­ну ніч я містом ти­хо брив І в серці ніс своє таємне го­ре. Кругом жит­тя кипіло, на­че мо­ре, І блискіт ламп ме­не драз­нив, тіснив.
Кай ме­не шу­га­ли швидкії тіні В те­атр, на бал, у клуб, в ши­нок, домів, Фіакри гур­ко­та­ли по камінні, А в далі дзвін по­ну­ро щось гримів.
Втім тінь од­на шуг­ну­ла по­уз ме­не: Вся в чорнім, ти­хо, звільна йшла во­на. Зирнула - і з душі з са­мо­го дна Знов підня­лось все го­ре утаєне.
Лиш раз зир­ну­ла, і крізь пітьму ночі Той пог­ляд вбив­ся в грудь мою, мов ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

МОЇЙ ДРУЖИНІ

Спасибі тобі, моє со­неч­ко, За промінчик твій - щи­ре сло­веч­ко! Як промінчи­ка не здо­буть притьмом, Слова щи­ро­го не ку­пить сріблом.
В сльоту зим­нюю, в дни­ну млис­тую Я до­ро­гою йду тер­нис­тою; Кого я лю­бив, ті за­бу­ли­ся, А з ким я дру­жив - відвер­ну­ли­ся.
Відвернулися та й цу­ра­ються, З тру­ду мой­ого посміха­ються, В по­рох топ­чуть те, що мені свя­те, - А не­до­ля й тьма все рос­те й рос­те.
Важко де­ре­во з кор­нем вир­ва­ти, Друга давнього з сер­ця виг­на­ти. Важко в пітьмі йти, ще й гря­зю­кою, Де брех­ня си­чить вкруг га­дю­кою.
Та як радісно се­ред труд­но­го Шляху тем­но­го і без­люд­но­го Вгледіть - світиться десь око­неч­ко!.. Так у горі нам - щи­ре сло­веч­ко.
То ж за дар ма­лий, а безцінний твій, Що, мов цвіт, скра­сив шлях осінній мій, За той усміх твій не вдослід журбі Спасибі тобі! Спа­сибі тобі!

Написано д[ня] 27 січня 1887 р., досі не дру­ко­ва­но.

НЕЯСНА ДЛЯ ВАС ЦЯ ЛЕ­ГЕН­ДА...

Неясна для вас ця ле­ген­да І чуд­но чи­та­ти її? Не ли­чить ста­ра ре­ве­рен­да На хлопськії плечі мої.
Що ж, пані, ті вірші не­ясні - То влас­ная повість моя: Мої роз­ча­ро­ван­ня власні І лю­тая му­ка-змія.
Колись за нев­ласні про­ви­ни Цурались ме­не і кля­ли, - Мов Каїн отой по пус­ти­ни, Блудив я по рідній зем­ли.
Докори зно­сив я і тру­ди І, хоч їх тя­гар мя ло­мив, Я при­ви­дом, з влас­ної гру­ди Розснованим, ду­шу кор­мив.
Я з влас­но­го сер­ця і крові Творив собі радісний світ, Щоб скарб весь своєї лю­бові У нім помісти­ти як слід.
А нині, ко­ли я вер­таю З сло­ва­ми любві до братів, Чи ж "щирі" сліпці не пус­ка­ють На ме­не зат­роєних стріл?
Важка моя пісня, о пані, Бо важ­ко на серці мені: Мов чо­вен під ніч відірвавсь від прис­тані,
Хитають ним хвилі, ша­ру­гою гнані, На небі ні зірки, вни­зу ж у отх­лані Таємні ми­го­чуть огні.

28/3 1889

НІ, ВДУРІТИ ДО­ВЕ­ДЕТЬСЯ...

Ні, вдуріти доведеться, роком кождий миг стається, дні повзуть важкі, німі із неволі у тюрмі. Діла, праці, хоч би злуди, щоб не ритись в власній груди, щоб забуть невольний стан, не ятрити давніх ран. Чарівнице злотокрила, пісне ніжна, пісне мила, ти візьми мя, не лиши, в край чудовий занеси! В край чудовий, в край казочний, де бездонний, непорочний сяє і смієсь блакіт, в чистий, ясний, кращий світ. Під блакітом тим іскристим ллєсь життя ключем пречистим, в жилах кров кипуча гра, сила груди розпира. Бог з сівнею полем ходить, в краю розум верховодить, дух геройський підліта, а царює красота. А хоч грає зло, мов тучі, пасті розніме гадючі, то найдесь герой як стій, що за край постоїть свій. Всяке зле чи добре діло, хоч як скрито б не сиділо, там усе на світ зійде і заплату ізнайде. Хоч часом наляже горе, кривда правду переборе, підла зрада під кінець царський осяга вінець, щира вірність у кайданах або в полі в лютих ранах - не лякайтесь: вся біда тільки проба і луда. Ще в останній крайній хвили встане правда із могили, сильна, юна, злу на страх, і розсипле зло на прах. Час, простір, замки могильні против неї всі безсильні, бо вони є сила та, що всім світом оберта. Мов змія, що в хвіст кусаєсь, з неї виплив, в ню вливаєсь вічний сил плідних потік, дух, природа, чоловік. В єдності живій з собою три могучі сили ті подають собі чергою з рук у руки золоті кубки з вічно молодою всецілющою водою. Не опреться тій воді, вічно юній правді щирій, ані зрада у порфірі, ні брехня у чорній рясі, в медоплинних слів прикрасі, ані військо незчисленне, ані навіть те страшенне смерті лезвіє студене в казці, в казці nota bene.