1. Главная
  2. Книги
  3. Франко Иван Яковлевич
  4. Поезії
  5. Страница 7
Выбрать главу

27/9 1892

ПРИВИД

Холодна ніч. Спокійно, важ­ко, звільна На місто сніг вог­кий па­де й па­де; З гус­тої тьми жур­ба якась мо­гильна Вихилює ли­це своє бліде.
Лампи го­рять. Ко­ле­са світлянії Довкола них тісняться, мер­ко­тить Кровавий блиск. Не­на­че сонні мрії, Фіакри ми­га­ють і ги­нуть вмить.
На тро­ту­арах ще про­хо­жих си­ла: Циліндри, шу­би, модні боа дам І драні ла­хи - різно­барв­на хви­ля Пливе, гу­де, зіпреться тут і там.
І я в юрбі, сум­ний і оди­но­кий, Пливу безв­лад­но, щоб від влас­них дум Втекти - та, невідступ­ний і гли­бо­кий, У серці все не­сесь зо мною сум.
І на­че той, що то­не і в зне­силлі Шукає гілки, кор­ня, сте­бельця, - Так я між лиць тих в пестрій лю­ду хвилі Шукаю щи­ро дружнього ли­ця.
І враз я зде­ревів і стре­пе­нув­ся, Щось гор­ло стис­ло, в груді спер­ло дух… Втікать ба­жав, та не по­во­рух­нув­ся, Мов ог­лу­шив ме­не важ­кий обух.
То не обух! То йшла пе­ре­до мною Висока пос­тать, пря­ма та струн­ка. Оглянулась, хит­ну­ла го­ло­вою, Моргнула на про­хо­жо­го пан­ка.
Оглянулась ще раз. Ве­ликі очі, Глибокі, темні, мов та чор­на ніч, Зустрілись з моїми й в без­донній ночі Пропали. Двоє їх спіши­ло пріч.
А я сто­яв мов стовп. Юр­ба юр­бою Мене тру­ча­ла, штов­ха­ла раз в раз, Та я не чув ні хо­ло­ду, ні бо­лю, Мов ог­ник свідо­мості в мізку згас.
“Вона!” - Із уст од­но те сло­во прис­ло, Та в нім бу­ла магічна міць страш­на! Мов камінь мли­но­вий, за шию тис­ло Мене од­но се сло­веч­ко: “Во­на!”
Вона, ся гар­на квітка “сон царівни”, Котрої розцвітом втішав­ся я, Котрої за­пах був та­кий чарівний, Що й досі п'яна ним ду­ша моя!
Вона, котрій я все ба­жав відда­ти, Весь скарб душі, всі ду­ми, всі чут­тя, Котрої слід я рад був цілу­ва­ти, В котрій вба­чав кра­су і ціль бут­тя!
Та, що ме­не одніським сло­вом своїм Могла ге­роєм, генієм зро­бить, Обдарувать надією й спо­коєм, Заставить все най­ви­щеє лю­бить, -
Та, що в руці від раю ключ дер­жа­ла, Вона йо­го за­ки­ну­ла в баг­но І чарівно­го сло­ва не ска­за­ла… Чи хоч в душі гри­зе її во­но?
Не сло­вом - ру­хом, пог­ля­дом хо­лод­ним Мене зіпхну­ла в тем­ний рів без дна. Лечу!.. Ва­люсь! Та там вни­зу, в бе­зод­ни, Хто се про­па­щий, стоп­та­ний? Во­на!
Стій, при­ви­де! Ска­жи, яка не­во­ля Тебе зіпхну­ла з радісних вер­шин? Хто смів кра­су й пиш­но­ту сього по­ля Втоптать в бо­ло­то і з яких при­чин?
Чи го­лод, хо­лод і сирітства сльози, Чи та жа­га, що сер­це рве й скре­бе, Що хи­лить во­лю, мов та бу­ря ло­зи, На сей торг ганьби випх­ну­ла те­бе?
Постій! Постій! Я вмію се відчу­ти. Моя лю­бов не згас­ла, ще го­рить, Зуміє рай­ський ключ із дна до­бу­ти, Зуміє рай за­пер­тий ство­рить.
Не чує? Щез­ла з ним у пітьмі ночі, Лиш вид її про­шиб ме­не, як ніж. О, щоб бу­ли мої осліпли очі, Було б в душі ясніш і спокійніш!

Відень, 6 па­до­лис­та 1892 р.

ТРИ ДОЛІ

З таємної бе­зодні не­бут­тя Маленьку іскор­ку, людськую ду­шу Покликано до зем­но­го жит­тя, На земні ра­дощі, на зем­ную ка­ту­шу.
Вона ле­тить, мов зірка тая, Що з не­ба в безмір улітає, - Та ось спи­ни­лась на мо­мент; В півшля­ху три бо­гині-Долі Її стріча­ють, щоб по волі Їй на до­ро­гу дать пре­зент.
І мо­ви­ла од­на: "Ду­ше щас­ли­ва, Даю тобі та­лант яр­кий, Будь сильна ти, і яс­на, і мис­ли­ва, Твій ум жи­вий, твій зір пал­кий!"
А дру­га мо­ви­ла: "Від ме­не Прийми ба­га­тий скарб чут­тя, Бажання прав­ди нест­руж­де­не, Бажання вільно­го жит­тя.
Фантазія твоя хай бу­де мно­гоп­лод­на, А в серці твоїм хай го­рить Огнем мо­гутнім гордість бла­го­род­на, Перед ніким чо­ла щоб не ко­рить".
Та тре­тя, злоб­ная ста­ру­ха, Всміхаючись на ті сло­ва, На ду­шу своїм ду­хом ху­ха І ось що скиг­лить, мов со­ва:
"Ай-ай, роз­щед­ри­лись сест­риці! Ось ця­цю ви­най­шли яку! Добра повніські ру­ка­виці На неї сип­лють без ліку.
Та що се, ви яко­гось Дан­та, Ге­те Чи Шеллі з неї хо­че­те зро­бить? Ну, лю­боньки, без ме­не ви не втне­те, Мені ж ге­роїв тих по ву­ха вже до­сить!
Чекайте ж, я да­ру­но­чок їй дам Такий, що ваші пишні да­ри Їй бу­дуть не кош­тов­ний крам, А гірш тяж­кої му­ки й ка­ри.
Іди ж собі, ду­ше, у свою путь, - Що тер­ням всте­ле­на тобі, не роз­ма­ри­ном! А чим тобі на світі буть? Будь ру­си­ном і хлопським си­ном!
Талант твій бу­де рвать те­бе Між лю­ди, в вир жит­тя мо­гу­чий, В ве­ли­ких діл і намірів ігрисько, Та врод­жен­ня й мій при­суд не­ми­ну­чий Тебе по по­яс заг­ре­бе В баг­но грузьке, в кло­потів му­рав­лисько.
Той зарід си­ли, що іскриться в тобі, - Ні, ти не розів'єш йо­го як слід. Без вправ, без зма­гань, на­че в гробі, Його за­ду­шить твій нез­дар­ний рід.
~ 7 ~