Выбрать главу
Твій ум хоч бу­де вічно рваться До світла, прав­ди і доб­ра, Та ввік не зду­жає доб­раться До тої течії, кот­ра Його б заплідни­ла на зріст, Йому да­ла би влас­ний зміст, Ярку ство­ри­ла б індивіду­альність, Дала би форм, ду­мок оригінальність.
Се не для те­бе, син­ку мій! Ти бу­деш за чу­жим слідом все гнаться, Із по­ми­лок чу­жих нічо­го не нав­чаться І пов­то­рять за­ди по указці чужій.
Твоє чут­тя тобі за пек­ло ста­не, Його топ­та­ти­муть усі, Аж сміття з скар­бу зро­биться по­га­не, Аж за­висть роз­рос­тесь, лю­бов зав'яне, Гірка от­ру­та ли­шиться в душі.
Бажати бу­деш прав­ди ду­же, Та з по­мил­ки у по­мил­ку блу­кать, - Ніхто те­бе не ви­тяг­не з ка­люжі, Хіба лиш бо­жа бла­го­дать".

Написано д[ня] 27 мая 1895 р., досі не дру­ко­ва­но.

МОЇЙ НЕ МОЇЙ

Поклін тобі, моя зів'яла квітко, Моя розкішна, невідступ­на мріє, Останній се поклін! Хоч у жит­тю стрічав те­бе я рідко, Та все ж мені той спо­гад сер­це гріє, Хоч як бо­лю­чий він.
Тим, що ме­не ти к собі не пус­ти­ла, В моїх ти гру­дях зглу­ши­ла і вга­си­ла Любовний ди­кий шал, Тим ти в душі, сумній і оди­нокій, Навік впи­са­ла яс­ний і ви­со­кий Жіночий іде­ал.
І нині, хоч нас ділять до­ли й го­ри, Коли на ду­шу ля­жуть злії змо­ри, Тебе шу­ка ду­ша, І до твоєї груді при­па­дає, У стіп твоїх весь свій тя­гар ски­дає, І го­лос твій весь плач її вти­ша.
А як ко­ли у сні те­бе по­ба­чу, То, ба­чит­ся, всю злість і гіркість тра­чу І ви­ки­даю, мов га­дюк тих звій; Весь день мов щось свя­те в душі лелію, Хоч не лю­бов, не віру, не надію, А чис­тий, яс­ний об­раз твій.

(1898)

МІЙОВІ ЕЛЕГІЇ

I
Весно, ти му­чиш ме­не! Роз­си­паєшся сон­ця промінням,
Леготом теп­лим пес­тиш, в сині прос­то­ри ма­ниш! Хмари вов­нисті, не­мов ті клу­боч­ки, шпур­ляєш по не­бу І, мов шов­кові нит­ки, дощ із них теп­лий снуєш. Сірую груд­ку з землі ти підки­неш під не­бо бла­кит­не, І в жай­во­рон­ко­ву трель груд­ка роз­сип­леться вмить. Ти жу­рав­ли­ним клю­чем на­вер­таєш нес­терп­ную ту­гу, Мрії про вольний простір, щас­тя да­ле­ке моє. Ти ле­бе­ди­ним кри­лом криш­та­левії хвилі ско­ро­диш - Чую їх плеск аж у сні на ла­зу­ровій ріці. Бачу, як чай­кою ти ко­ли­хаєшся над гли­би­ною, Як над ши­ро­ким Дністром гнеш­ся ло­зою к воді. Весно, ти му­чиш ме­не! Міліона­ми кольорів, тонів, Ліній і творів кри­чиш: во­ля, і рух, і жит­тя! І, мов без­сильне стеб­ло в бист­ри­ну ту, ти рвеш мою ду­шу, В серці зів'ялім, черствім бу­диш нові по­чут­тя. Будиш ба­жан­ня, яким не спов­ни­тись; освітлюєш пуст­ку; Ніжно гой­даєш в гілках оса­мотіле гніздо; Пильно схи­лив­ши ли­це, роз­ду­ваєш по­гас­ле ог­ни­ще; Свистом від гаю зо­веш, на­че мій друг мо­ло­дий. Ні, не мені вже гу­лять по тім гаю, мій дру­же-со­ко­ле! Ні, не мені вже зай­цем в зе­лень па­ху­чу ни­рять! Серце тріпо­четься ще, і у груді кров б'ється живіше, Та на­посіли літа, да­вить жит­тя тя­го­та. Мрії бе­зумні, не­мов той та­бун, виг­ра­ва­ють по по­лю, Гриви на вітер, і ржуть, дзвінко ко­пи­та­ми б'ють. Ах, та се мрії, чут­тя лег­кок­рилі, бар­вистії діти, Але твер­да їх ру­ка в по­во­дах цуп­ко дер­жить. Хвилька - і ляск ба­то­га, і жорс­то­ке, по­ну­ре "ніко­ли"… Праця! І чар весь ми­не. Вес­но, ти му­чиш ме­не!
II
Бачив ри­су­нок я десь - і за­був уже, де йо­го ба­чив, Чий то ри­су­нок був - Бекліна чи Мей­соньє. Мушля пер­ло­ва - то віз, а ме­те­ликів чвірка - то суп­ряг, Два амо­ре­ти малі - то два по­го­ничі їм. Пурпуром, зо­ло­том і ізма­раг­дом, сапфіром на­би­тий, Стелиться геть у безмір кру­то ве­сел­ча­ний шлях. Поле вни­зу, неп­ривітна стер­ня, то­горічне бу­дяч­чя, Пара ху­дих шка­пе­нят тяг­не, зігнув­ши­ся, плуг. За плу­гом, згорб­ле­ний теж і спотілий, орач пос­ту­пає, Тисне чепіги грудьми, істи­ком ски­бу тру­ча. Та вже спи­ни­ли йо­го амо­ре­ти, вже тяг­нуть за по­ли, Просять і тяг­нуть, ма­нять в поїзд пер­ло­вий сідать. З ост­ра­хом бідний орач по­зи­ра на не­зо­ра­ну ни­ву, На ко­не­ня­та свої, на мо­золі на ру­ках. Але но­га вже са­ма підня­лась і не слу­ха роз­суд­ка, Так і здається - трем­тить в поїзд пер­ло­вий сту­пить. Весно, се твій екіпаж! І твоя се ви­на, ко­ли сер­це Ще раз роз­су­док зла­ма, ще раз зо шля­ху збіжить. Так усміхаєсь йо­му про­ме­няс­тий той по­лет Ікарів, Навіть Іка­ра судьба не на­ля­кає йо­го.
III
Ні, амо­ре­ти, мені за по­го­ничів ви вже нез­далі: Надто ви, хлопці, палкі, над­то в їзді нет­ривкі. Надто бур­ливі у вас по­ри­ван­ня: раз блисків, по­жежі, А за хви­ли­ну вам бур, громів і тру­су да­вай. Надто, го­луб­чи­ки, ви па­те­тичні, засліплені тро­хи В своєму влас­но­му "я". Се не до ла­ду мені. Я вже ста­рий мо­реп­лав, як сма­ку­ють ті гро­ми і бурі, Знаю док­лад­но! Не­хай ро­бить собі їх Зе­вес! Досвідний ну­рок із ме­не: що в влас­но­му "я" там таїться На бо­ло­тис­то­му дні - знаю, го­луб­чи­ки, й се! Черепи стов­че­них мрій, кістя­ки не­оп­рав­да­них планів, Зломки дрібних по­жа­дань, тру­пи об­ман­них надій. Ах, а крім то­го, гидкі сли­ма­ки са­мо­любст­ва, ме­ду­зи Зависті, хро­би гри­зот, ке­фа­ло­по­ди підлот. Ні, амо­ре­ти, не вас за по­го­ничів взять я ба­жаю: Сонце, по­го­ду люб­лю, ясність і радісний сміх. Хай уже луч­че дідусь, сміхот­во­рець отой бо­ро­да­тий, Супряг ле­тю­чий же­не, зо­ло­то­сяй­ний гу­мор. Нам ні по­що поспішать - не вте­че від нас чор­на мо­ги­ла; Нам ніко­го прок­ли­нать, нам ніко­му до­ко­рять. Пристрасті в нас уляг­лись, ско­роспілки ілюзій об­па­ли, З ран, що жит­тя зав­да­ло, ще хіба шра­ми бо­лять. Та з життьової борні ми не вий­шли каліка­ми: сер­це Не віду­чи­лось лю­бить, іскри не згас­ли в очах. Нумо ж, діду­сю! Ха­пай за ті по­во­ди, з про­ме­ню ткані, На ро­ман­тичнім візку в край ре­алізму май­нем! Сонцем маєвим не­хай на­ше сло­во заб­лис­не, заг­рає, Жаль наш маєвим до­щем хай на ла­ни ка­по­тить. Наша лю­бов, мов маєва по­го­да, хай гріє-го­лу­бить, Гнів наш хай бу­де мов грім, що лиш міазми вби­ва, Але не­на­висть гонім і зневіру да­ле­ко від се­бе! Біль наш і сумнів на сміх, слізьми об­ли­тий, змінім.