Лагідний клич пророчий, що світився
В твоїх очах, прекрасний серафиме,
Із тих усіх, чия довічна вдячність
Обожнення нагадує, — згадай
Того, хто вірність береже до смерті,
Хто, укладаючи цей скромний вірш,
Із трепетом священним усвідомив,
Що доторкнувся ангельського духа.
ДО ...
Ще так недавно автор цих рядків
Зарозуміло і уперто твердив
Про «всемогутність слів», не визнавав,
Що може в мозку виникнути думка,
Яка людському слову непідвладна.
І, як на глум тій похвальбі моїй,
Два ніжні, милозвучні слова, — схожі
На італійські, ніби прошептали
Їх ангели у сні «посеред рос
На місяцем залитому Гермоні»,* —
З безодні серця виникли самі.
Думки нездумні — чисті душі дум,
Свавільніші, божистіші від звуків,
Що будь-коли на арфі Ізрафель,
«Із найсолодшим голосом у світі»,
Спромігся відтворити. Я ж німий!
Перо безвладне випадає з рук, —
Тобі, кохана, на твоє прохання
Не можу я ні слова віднайти.
Безсилий думати і почувати —
Хіба ж то почуття — ця скам'янілість
Над золотим порогом світу мрій?
Знетямлений розкішним краєвидом
Хвилююся, тому що навкруги —
Праворуч і ліворуч, скрізь, у всьому,
В багряному серпанку вдалині,
Де виднокруг зникає — ти єдина.
ЮЛАЛЮМ
Небеса попелясті й скорботні,
Лист опалий — сумна таїна,
Лист зів'ялий — сумна таїна,
Знову ніч, знову жовтень самотній,
Ніч з ночей, незабутня, одна,
Знов Оберові темні безодні,
Що ховає лісна глушина,
Знов озерні холодні безодні,
Де Уїра жахна глушина.*
Я блукав де звелися титани —
Кипариси, з Душею блукав,
Із Псіхеєю довго блукав.
В серці в мене конали вулкани,
Наче лави нестримної сплав,
Наче магми сірчистої сплав,
Що колись в крижані океани
Грізний Янік потужно зливав,
Що із стогоном в сиві тумани
На полярні поля виливав.
У розмові повільній, скорботній,
Розтривожених дум нуртина,
Давніх спогадів нуртовина.
Ми не знали що жовтень самотній,
Що прийшла тая ніч мовчазна
(Ніч з ночей, незабутня, одна!),
Ми забули озерні безодні
(Та знайома нам ця глушина!),
Ці Оберові темні безодні,
Ця Уїра жахна глушина.
Вже крізь ніч пробивалось світання,
І сузір'я вказали на схід,
І зірки провістили вже схід.
Перед нами в непевнім тумані
Мрів заграви далекої слід,
Із заграви у дивнім сіянні
Виходила Астарта* на світ,
В кришталевім дворогім убранні
Осіяла короною світ.
І сказав я: «Астарта ніжніша
За Діану у царстві зітхань,
Владно сяє в юдолі зітхань.
Вона бачила сльози, живі ще
На щоках непогаслих страждань,
І крізь лева сузір'я нам віщо
Прояснила шляхи сподівань,
До одвічних світів сподівань.
В очах її сяйво — скоріше
Через Лева ходім без вагань,
Із любов'ю в очах вона вище
Простувати велить без вагань».
Та Псіхея в раптовій тривозі
Зупинилась. «Я знала колись
Тую блідість, я знала колись.
Нумо швидше! О поки в спромозі
Утікаймо! Тікай! Не барись!»
І шептала й тремтіла в знемозі,
Її крила в пилюці тяглись,
І ридала безвладно в знемозі,
Її крила по стежці тяглись. Сумовито в пилюці тяглись.
Відповів я: «Не біймося мрії,
Поспішаймо в тремтіння зорі,
В кришталеві розкоші зорі.
То в пророцтвах Сивілли
Надії Променіють красою вгорі,
Розвидняється ніч угорі.
То ж довірмося — сяйво розвіє
Наші муки й страждання старі,
Довіряймось спокійно — розвіє
Те проміння страждання старі.
Розвидняється ж ніч угорі».
Я втішав і голубив Псіхею,
І розвіював гніт її дум,
І тривогу розвіював дум.
Та дійшли ми до обрію з нею,
І спинив нас, навіявши сум,
Склеп камінний, навіявши сум.
«Хто лежить за стіною цією?»
Запитав я, тамуючи сум.
І сказала вона: «Юлалюм,
Тут заснула твоя Юлалюм».
І зів'яли на серці скорботні
Сірі думи — сумна таїна,
Наче листу сумна таїна.
І я крикнув: «Це жовтень самотній,
Рік, як ніч промайнула журна.
Я блукав тут, і ноша страшна
Мою душу гнітила — страшна,