Так сказав незграба вдало, що мене це здивувало,
Може, в цьому й змісту мало, тільки ж мусив кожен буть
Вражений, коли до нього просто з мороку нічного,
Викликаючи тривогу, зміг понурий птах стрибнуть,
На погруддя над дверима зміг понурий птах стрибнуть,
Птах на ймення «Не вернуть».
Сів на бюсті загадково, крукнувши одне лиш слово.
Він, здавалось, був готовий в нього душу всю вдихнуть.
Крукнув, більше не озвався, ні пером не сколивався.
«Жоден друг тут не зостався, вже й вони тут не живуть,
Ранком зникне й крук — самотні знов надії оживуть».
Птах промовив: — Не вернуть.
Я здригнувся безпорадно —так відмовив він доладно.
«Ні, кумедний крук не здатен змісту слова осягнуть.
Певна річ, якийсь невдаха був колись господар птаха, —
Тільки й міг він, бідолаха, лихо терплячи, зітхнуть,
Під ярмом скорботи міг лиш, примовляючи, зітхнуть:
«Щастя більше не вернуть!»
Звеселившись мимоволі, сів я, снуючи поволі
Здогади, мов павутиння, що думки примхливо тчуть:
Вісник лиховісний, хто він, туги навісної повен,
Із яких підземних сховин міг до мене він прибуть
З криком диким, загадковим, звідкіля він міг прибуть,
Птах із криком «Не вернуть»?
Так замислившись, ні звука я не проронив до крука,
Що глибінь грудей палючим зором важив розітнуть.
Я, на оксамит сидіння прихилившись, де мигтіння
Лампи клало світло й тіні, в давній час бажав пірнуть,
В час, коли й ВОНА схилялась на сидіння те, пірнуть
В час, якого не вернуть.
А повітря обважніло, мов незримо десь кадило
Фіміамом устелило Серафима світлу путь.
«З райського прибув він хору душу врятувати хвору,
Щоб забув я про Ленору, смертним болям дав заснуть».
Скрикнув я: — Верни колишню втіху, мукам дай заснуть! —
Крук промовив: — Не вернуть.
— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,
Чи тебе послав спокусник, чи вітри лихі несуть
На цю землю, де без краю жах розлігсь, в цей дім одчаю,
Ти скажи мені, благаю, чи я зможу тут здобуть
Забуття бальзам цілющий, знов відраду тут здобуть? —
Крук промовив: — Не вернуть.
— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,
Ради неба, до якого наші помисли ведуть,
Серцю, що зів'яло в горі, дай надію — хоч в просторі
Понадземнім стріть Ленору, давнє щастя осягнуть,
Осяйну обнять Ленору, знову щастя осягнуть! —
Крук промовив: — Не вернуть.
— В слові цім, зловісний пташе, хай звучить розстання наше,
Щезни в бурю, в ніч пекельну, більше тут тобі не буть,
Не лишай ані пір'їни, хай твоя омана згине,
З серця вийми дзьоб злочинний, дай вільніш мені дихнуть,
Поверни колишній спокій, щоб вільніш мені дихнуть! —
Крук промовив: — Не вернуть.
І не сходить ні на мить він, все сидить він, все сидить він
На погрудді над дверима — гість, якого вже не збуть.
Очі блискають вороже, з темним демоном він схожий,
І душа ніяк не може його тіні оминуть.
Знаю, вже довіку тіні чорної не оминуть
І спокою — не вернуть.
ВОРОН
В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма
То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,
Більш нікого тут нема».
Ах, у пам'яті упертій — грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім'я Пітьма.
І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
«Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма, —
Більш нікого тут нема».
В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, —
«Пане, — мовив я, — чи пані, не хвилюйтеся дарма —
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось». Двері я відкрив — нема
Ні душі — німа пітьма.
У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,