Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.
Я вернувся до світлиці, в груди полум'я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема,
Стихни, серце, не тривожся — таємниці тут нема —
Вітер стука крадькома».
Розчинив вікно я сміло — з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і — подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.
Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь — кумедну міну
Зберігав поважний Ворон — велич древності німа.
«Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?»
Ворон прокричав: — Дарма!
Здивувався я незмірно — птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно — сенсу в слові тім нема —
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем «Дарма»?
А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам'янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема
Давніх друзів, на світанку й він піде, надій нема».
І промовив птах: — Дарма!
Я здригнувся — надто вдало слово те у тиші впало.
«Так, — сказав я, — це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: — Дарма, дарма».
Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я. присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою і слушно запитав себе притьма:
Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,
Провіща своїм «дарма»?
Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м'якого оксамиту, що окреслила пітьма.
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!
І здалося — плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: «Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття — про неї пам'ять забере Пітьма!»
Ворон прокричав: — Дарма!
«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнану, — викрий правду, чи зніма
Хоч бальзам у Галаадах* біль з душі, чи не зніма?»
Ворон прокричав: — Дарма!
«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма —
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?»
Ворон прокричав: — Дарма!
Скинувсь я: «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, — місця тут тобі нема!»
Ворон прокричав: — Дарма!
І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима.
— І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже — дарма!
АННАБЕЛЬ ЛІ
Було це дуже і дуже давно
В тій прибережній землі,
Де панна жила — ви чули її
Імення — Аннабель Лі, —
Та панна любила мене, а я
Всім серцем любив її.
Були ми дітьми обоє тоді
В тій прибережній землі,