Та любов наша більша була, ніж любов
Для мене й Аннабель Лі —
І серафими позаздрили нам,
Уздрівши з небес її.
Від того дуже й дуже давно
У прибережній землі
Повіяв стужею вітер вночі
З-за хмар на Аннабель Лі,
І знатна рідня по неї прийшла,
І в мене забрали її;
В могилі замкнули її навік
У прибережній землі.
Не знали янголи в вишині
Й півщастя мого та її, —
Від того й сталося (знають це всі
У прибережній землі).
Що вітер з-за хмар повіяв і вбив
Кохану Аннабель Лі.
Та любов наша більша була, ніж любов
Тих, що, старші, стояли здалі,
Що, мудріші, стояли здалі, —
Ані янголи з неба словами намов,
Ані демони з-під землі
Не могли розлучити моєї душі
З душею Аннабель Лі.
Світла ніч з вишини все навіює сни
Про кохану Аннабель Лі;
Чисті промені зір все нагадують зір
Чарівної Аннабель Лі;
Плине днів течія, з нею вік буду я, —
Там кохана, жона, наречена моя
Під надгробком лежить у землі,
В тій прибережній землі.
ВЕСІЛЬНА БАЛАДА
Я в пишному вінці,
В багатому одінні;
Коштовні камінці
У персні на руці,
І я щаслива нині.
Мій любий лорд колись
Слова дорогоцінні
Промовив, клянучись, —
Та подзвін знісся ввись
І груди здійнялись:
Бо той поліг, б'ючись,
Хто вже щасливий нині.
«Любов мою прийми;
Удвох ми жить повинні,
То ж не вмивайсь слізьми», —
Ввійшли до церкви ми,
Та був мені в умі
Небіжчик д'Елормі:
«О, я щаслива нині!»
Промовлено отак
Обітниці безцінні,
І, хоч надії брак,
І в серці віри брак,
Обручка — наче знак,
Що я щаслива нині;
Мов золочений знак,
Що я щаслива нині.
Як збавитись химер,
Струсити снива плинні?
Минуле час затер,
А страшно дотепер:
З-за мене той, хто вмер,
Нещасним стане нині.
ПІСНЯ
Палючий жар на щоки ліг
Тобі у час вінчання,
Хоч світ вистелював до ніг
Щасливі дні кохання.
А промінь у твоїх очах,
Що все сліпив собою,
(Що він ховав: тріумф чи крах?)
Обпік мене красою.
Дівочий сором то, мабуть,
Твої рум'янив щоки,
Та щему в серці не забуть,
Згубив навіки спокій
Хто бачив, як на щоки ліг
Рум'янець в час вінчання,
Хоч світ стелив тобі до ніг
Щасливі дні кохання.
СОН У СНІ
Чоло цілуючи в журбі,
Дозволь, відкриюся тобі, —
Ти слушно, далебі,
Казала, що вві сні
Даремно я марную дні.
Та вже коли позбувсь надій,
Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,
Нехай це яв, чи марні сни,
Хіба повернуться вони?
Все, що примариться мені,
І все що бачу — сон у сні!
Стою, а пінний вал
До берега несе свій шал,
Рука стискає в забутті
Піщинки золоті.
Як мало! Вислиза
Пісок у воду, і терза
Мене сльоза, сльоза!
О Боже, як в руках
Утримати цей прах?
О Боже, хоч одну
Піщинку не віддати дну!
Чи ж все, що мариться мені,
Що бачу — сон у сні?
СТАНСИ
Як часто у святилищах Природи
Безлюдні скелі, праліси і води
Таку промовлять істину про нас.
Що нам здається: зупинився час!
1
Колись я знався з обранцем світів, —
Світи йому звіряли таємниці,
Він смолоскипа духу запалив
Від сонця і зірок. І крізь зіниці
З народження тим сяйвом променів
І ніс його в життя, у будні ниці.
Та сам не знав у щонайвищу мить,
Що то за сила в ньому струменить.
2
Його, гадав я, так зачарувало
Мабуть, проміння місячне вночі?
Невже таємні вроки подавали
До таїни вірнішії ключі,
Ніж древні вчення? Може, думки спалах,
Ще й сліду слів в собі не несучи,
Збадьорював урочо розум млявий
Так, як нічна роса спекотні трави?
3
Трапляється, що глянеш мимохіть
На те, що любиш, і підступлять сльози,
Байдужий погляд спалахне умить,