Хоч щодень бачиш все в буденній прозі,
Та лиш ТОДІ раптово забринить
Твоя душа, розбудить сонний морок,
Немов струна обірвана, і так
Щемить на серці! То є віщий знак
4
Блукань іще незнаними світами.
Господь той знак красою подає
Лиш тим, хто ладен відректися тями,
Зневаживши життя і рай, стає
Такий на бій із божеством, у храмі
Душевному його не визнає
І прагне скинути чимдуж із трону,
А власну пристрасть вбрати, як корону.
ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Літо в розповні,
Ніч на землі,
Місяць виходить
В зоряній млі,
Зір починає
Круговорот,
Відблиском грає
В дзеркалі вод.
Місяць сміявся,
Та осміх здавався
Надто холодним мені.
Раптом в хмарину
Місяць поринув —
І ти розцвіла в вишині,
Зоре вечірня,
Світла і вірна
В гордій своїй яснині.
І серцю так добре,
Бо гордо над обрій
Возносить його промінь твій
Далекий той промінь,
Та місячний пломінь
Ще дальший, бо він неживий.
СОН
Вночі я про блаженство снив,
Яке взяла розлука.
Та денний сон мене збудив,
І в серці — знову мука.
Ах! Те, що бачу в світлі дня —
Лиш сон. І крізь яву
Блукаю сліпо навмання,
В минулому живу.
Та сон святий — той сон святий
Назло жорстокій долі
Мене, мов промінь золотий,
Веде в земній юдолі.
Хай в ніч буремну мов мана
Він блисне й гасне вмить,
Чи ж Зірка Істини денна Яскравіше горить?
ОЗЕРО
Я на світанку юних днів
Бажанням дивним паленів
На тихе озеро піти,
Де мій притулок самоти
Посеред чорних, диких гір
Обстав глухий сосновий бір.
І тільки ніч стелила знов
На все навколо свій покров,
Як раптом вітер прилітав,
Таємне щось гілкам шептав...
Тоді будивсь у грудях жах,
Що жив у водах у вітрах.
Та ні, не жах, а відчуття
Якогось самозабуття,
Що не сприйняв би, не втаю,
Ані за райську озію,
Ні навіть за любов твою.
Я знав — очікує загин,
Могила в мороці глибин
Того, хто би хотів знайти
Притулок в царстві самоти,
Душі відраду від скорбот
В Едемі темних вод.
РОМАНС
Романсе мій, у сонний час
Згорнувши крила, ти не раз
На озері в глущавині
Крізь сон наспівував мені.
Тоді, барвистий, мов папуга,
Ти щиро був мені за друга,
І те, що знаю алфавіт,
Прості слова — твоя заслуга.
Очима недитячих літ
Я, ще дитя, дививсь на світ.
Та Кондор — час в недобру пору
Громами гнав років юрбу,
Пригнав турботи і журбу.
Вже й ніколи зирнути в гору
У скрути нелегку добу.
А коли й трапиться хвилинна
Світліша на душі струмина,
То в лірі й римах хоч на мить
Вона шукає відпочину.
Це ж злочин, щоб її спинить —
Поезії немає спину.
ДО (ЕЛЬМІРИ)
Гаї, які бринять у снах
Піснями солов'їв, —
Твої уста, а на устах
Відлуння милих слів, —
А очі, Боже! Їхній сум
Сягає глибини
Моїх невтішних, чорних дум,
Як сяйво зір — труни.
Твоя душа! — Це вічні сни
Безсонної пори
Про істину, що без ціни, —
І безцінь мішури.
ДО М.
Не скаржусь — в талані земнім
Земного щастя мало —
В любов ударив гніву грім,
І все за мить пропало.
Та гірко — хоч життя марне,
І я у злиднях гину —
Що ти оплакуєш мене,
Чужу тобі людину.
ДО РІЧКИ (ПО)
Ясна ріко,* твої іскристі,
Твої криштальні води,
Відбили, осяйні і чисті,
Відкрите серце, вільний хист
Дочки Альберто, вічний блиск
Її палкої вроди.
У тебе дивиться вона —
Тремтить гладінь погожа,
Тоді ти, річко чарівна,
На вірне серце схожа,
Де вся краса, як і в тобі,
Відбилася глибоко
Й тремтить, покірна ворожбі
Допитливого ока.