Де задрімала ти навіки.
А на підлогу і на стіни
Примарами набігли тіні.
Мов чорний птах довкола страх.
Куди мандруєш ти у снах?
На острови серед морів
Чужою для оцих садів!
Ця дивна блідість! Дивний стрій,
Нерушність довгих кіс і вій,
І цей суворий супокій!
Заснула! Хай спокійно спить,
За віком вік стіка, як мить.
І небо сон її хранить
В хоромах, що за ці святіші,
На ложі, що за це смутніше.
І я молюсь, щоби повік
Не відкривати їй повік,
Коли довкіл примар потік.
Кохана спить! Хай мирно спить
І вічно сни щасливі снить!
Хай пухом їй земля лежить!
У темних нетрях лісових
Сховає склеп її від лих, —
Високий склеп її родини
Свої крилаті чорні стіни
Гостинно розкрива для всіх,
Хто вже позбувсь земних утіх.
Це та гробниця, до порталу
Якої ще вона бувало
В дитинстві камінці кидала;
Плита могильна — звідти їй
Вже не відлунить звук глухий,
Навіявши думки страшні,
Що стогне мертвий у труні.
ДОЛИНА ТРИВОГИ
Тихий діл колись-то цвів,
Де з людей ніхто не жив —
Війни їх взяли суворі.
Тільки ніжноокі зорі
З синіх веж в нічні години
Квіти стерегли. За днини
Промінь сонця в квітниках
Ніжився на пелюстках.
А тепер, в годину бід,
Там спокою згинув слід,
Скрізь стривоженості гніт, —
Понад долом спорожнілим
Леготи закам'яніли.
І не вітер у садах
Шумить, мов хвилі зліт і крах
В Гебрідських дальніх островах.
І не під вітром зграї хмар
Простерлись сонмищем примар,
Летять, немов юрба почвар
Понад фіалками, які
Мов очі дивляться людські,
Над ліліями, що схилили
Голівки на чиїсь могили.
Схилили — з ніжних пелюсток
Спадають роси у пісок.
Сльозини по тонкій стеблині
Стікають вічні і невпинні.
МІСТО СЕРЕД МОРЯ
Де Заходу околи тьмяні
Є дивне місто в океані.
Там Смерть собі воздвигла трон,
Там грішним і праведним рівний закон —
Спочинок вічний, вічний сон.
Палаци там, святині, вежі
(Не подолати їх вікам!),
Яких не знають наші межі.
Навкруг, чужий усім вітрам,
Байдужий до усіх негод,
Меланхолійний безмір вод.
З небес проміння ні на мить
У темінь міста не злетить, —
Лиш сяйво із блідих глибин
Торкається сумних руїн
На вавилонські схожих стін,
Палат, соборів білини,
Шпилів стрімких височини,
Давно покинутих альтан
В обіймах кам'яних ліан,
Гробниць, оград і колонад,
І фризів, де сплелися в лад
Віола, вензель, виноград.
Байдужий до усіх негод
Меланхолійний безмір вод.
І так сплелися світло й тіні,
Що ніби з неба звисли стіни,
А з вежі гордої німа
Все оглядає Смерть сама!
Гробниці без дверей, без брам
На рівні вод похмурий храм,
Але не ваблять сонні води
Ні діаманти, ні клейноди,
Що сяють в ідольських очах,
Що покривають тлінний прах.
І не тривожить хвиля пінна
Пустельне водне оскляніння,
Ані прибій, гонець вітрів
Із інших, радісних морів,
Потворної, страшної тиші
І вод свинцевих не сколише.
Та що це? У провітрі гук!
І хвилі неповторний звук!
То вежі наче ледь просіли,
Збудити водну гладь посміли,
У небі хмарному прорвали
Верхів'ями вузькі провали,
Багрянцем засвітились води,
Затримали хвилини подих...
Коли ж у стогонах поволі
На дно, в безодню місто кане,
Зведеться пекло на престолі
Йому віддати шану.
ТІЙ, ЩО В РАЮ
Колись в твоїм коханні
Душа спізнала рай —
І острів в океані,
Й олтар, і водограй,
І квіти дивні та духмяні —
Моїм був той розмай.
О мрій сліпуча мить!
Надії зблиск! Без вороття
Майне і відлетить!
«Вперед! Вперед!» — із Майбуття
Лунає глас. Та дух мій снить
Минулим. І без відчуття
Закляк, німий, мовчить!
Вогонь життя не спалахне,
Згубив я бідам лік!
«Навік, навік, навік...»
(Так мовить море крижане
Сухим піскам здалік.)
Орел підбитий не змайне,