Выбрать главу

Де задрімала ти навіки.

А на підлогу і на стіни

Примарами набігли тіні.

Мов чорний птах довкола страх.

Куди мандруєш ти у снах?

На острови серед морів

Чужою для оцих садів!

Ця дивна блідість! Дивний стрій,

Нерушність довгих кіс і вій,

І цей суворий супокій!

Заснула! Хай спокійно спить,

За віком вік стіка, як мить.

І небо сон її хранить

В хоромах, що за ці святіші,

На ложі, що за це смутніше.

І я молюсь, щоби повік

Не відкривати їй повік,

Коли довкіл примар потік.

Кохана спить! Хай мирно спить

І вічно сни щасливі снить!

Хай пухом їй земля лежить!

У темних нетрях лісових

Сховає склеп її від лих, —

Високий склеп її родини

Свої крилаті чорні стіни

Гостинно розкрива для всіх,

Хто вже позбувсь земних утіх.

Це та гробниця, до порталу

Якої ще вона бувало

В дитинстві камінці кидала;

Плита могильна — звідти їй

Вже не відлунить звук глухий,

Навіявши думки страшні,

Що стогне мертвий у труні.

ДОЛИНА ТРИВОГИ

Тихий діл колись-то цвів,

Де з людей ніхто не жив —

Війни їх взяли суворі.

Тільки ніжноокі зорі

З синіх веж в нічні години

Квіти стерегли. За днини

Промінь сонця в квітниках

Ніжився на пелюстках.

А тепер, в годину бід,

Там спокою згинув слід,

Скрізь стривоженості гніт, —

Понад долом спорожнілим

Леготи закам'яніли.

І не вітер у садах

Шумить, мов хвилі зліт і крах

В Гебрідських дальніх островах.

І не під вітром зграї хмар

Простерлись сонмищем примар,

Летять, немов юрба почвар

Понад фіалками, які

Мов очі дивляться людські,

Над ліліями, що схилили

Голівки на чиїсь могили.

Схилили — з ніжних пелюсток

Спадають роси у пісок.

Сльозини по тонкій стеблині

Стікають вічні і невпинні.

МІСТО СЕРЕД МОРЯ

Де Заходу околи тьмяні

Є дивне місто в океані.

Там Смерть собі воздвигла трон,

Там грішним і праведним рівний закон —

Спочинок вічний, вічний сон.

Палаци там, святині, вежі

(Не подолати їх вікам!),

Яких не знають наші межі.

Навкруг, чужий усім вітрам,

Байдужий до усіх негод,

Меланхолійний безмір вод.

З небес проміння ні на мить

У темінь міста не злетить, —

Лиш сяйво із блідих глибин

Торкається сумних руїн

На вавилонські схожих стін,

Палат, соборів білини,

Шпилів стрімких височини,

Давно покинутих альтан

В обіймах кам'яних ліан,

Гробниць, оград і колонад,

І фризів, де сплелися в лад

Віола, вензель, виноград.

Байдужий до усіх негод

Меланхолійний безмір вод.

І так сплелися світло й тіні,

Що ніби з неба звисли стіни,

А з вежі гордої німа

Все оглядає Смерть сама!

Гробниці без дверей, без брам

На рівні вод похмурий храм,

Але не ваблять сонні води

Ні діаманти, ні клейноди,

Що сяють в ідольських очах,

Що покривають тлінний прах.

І не тривожить хвиля пінна

Пустельне водне оскляніння,

Ані прибій, гонець вітрів

Із інших, радісних морів,

Потворної, страшної тиші

І вод свинцевих не сколише.

Та що це? У провітрі гук!

І хвилі неповторний звук!

То вежі наче ледь просіли,

Збудити водну гладь посміли,

У небі хмарному прорвали

Верхів'ями вузькі провали,

Багрянцем засвітились води,

Затримали хвилини подих...

Коли ж у стогонах поволі

На дно, в безодню місто кане,

Зведеться пекло на престолі

Йому віддати шану.

ТІЙ, ЩО В РАЮ

Колись в твоїм коханні

Душа спізнала рай —

І острів в океані,

Й олтар, і водограй,

І квіти дивні та духмяні —

Моїм був той розмай.

О мрій сліпуча мить!

Надії зблиск! Без вороття

Майне і відлетить!

«Вперед! Вперед!» — із Майбуття

Лунає глас. Та дух мій снить

Минулим. І без відчуття

Закляк, німий, мовчить!

Вогонь життя не спалахне,

Згубив я бідам лік!

«Навік, навік, навік...»

(Так мовить море крижане

Сухим піскам здалік.)

Орел підбитий не змайне,