Мандрівник у тій долині
Бачив в кожному вікні,
Як під лютні спів видіння
Пропливали осяйні,
Танцювали, а на троні
Він сидів —
В багряниці і короні
Гордий владар тих країв.
В блиску перлів і рубінів
Двері в зал.
А крізь двері плинув, плинув
В сяєві дзеркал
Почет Лун, що починали
Дивний спів, —
Їхні славили хорали
Мудрість володарських слів.
Тільки ж лихо чорношате
Облягло величний трон.
Владарю вже не стрічати
Сонця схід. Неначе сон —
Дні, яких не повернути,
Спів осанн —
Все забуто, всі забуті,
Все — туман.
Мандрівник у тій долині
У червоних вікнах зрить:
Під потворні звуки тіні
В'ються — темна ненасить!
Товпляться в побляклі двері,
Мов потік,
З диким реготом химери.
Не всміхнуться їм повік.
ТИША
Є сутності й властивості, які
Живуть двоїсто, суть їх глибінь
У тому, що природою близькі
Матерія і світло, річ і тінь,
І Тиша є двоїста — тверді й вод,
Душі і тіла, незбагненна суть
Її у затишку глухих безлюдь;
У спогадах гірких винагород
Вона звучить словами «не вернуть!»
Ця Тиша віковічна — ні добра
Вона не принесе тобі, ні зла.
Коли ж, як слід злощасного тавра,
Прилине Тиша, наче тінь крила
З країв, де крок і слово завмира, —
То ввірся Господу! Прийшла пора.
КРАЇНА СНОВИДІНЬ
Шляхом самоти туманним,
Тільки демонові знаним,
Де, посівши чорний трон,
Ідол-Ніч вершить закон,
Із огрому, із безмов'я
З Фули темної прийшов я,
Де мовкне глас, зникає враз
Простір і час!
Безодня пущ, безмежжя вод,
І велет ліс, провалля, грот,
Де никнуть тіні сумовиті,
Завісою роси укриті.
Гори падають неждано
У глибини океану,
Океан вали здіймає
В небо вогняне, безкрає.
Далі озера простерті,
Де застигли води мертві,
Мертві води заніміли
Й сніжнобілі лики лілій.
Де озера розпростерті,
Де пустельні води мертві,
Мертві води заніміли
Й сніжнобілі лики лілій,
Біля гір, уздовж ріки,
Що струмує тут віки,
В сірих нетрях, болотами,
Де плазує гадь віками,
Де у вирвах серед мряки
Вурдалаки,
У просторах тих безмежних,
В диких закутках бентежних
Мандрівник пополотнілий
Бачить спогад знов ожилий, —
В саванах його минають,
Стрепенувшися, зітхають
Друзів тіні, що від себе
Він віддав Землі — і Небу.
А серця, закляклі в горі,
Утішають ті простори.
Душам змученим відрада, —
Край цей — їхній Ельдорадо.
Та живому не посміти
Вільно тут усе уздріти,
Для слабких очей людини
Незбагненні ці таїни.
І тому звелів Владика
Долі опускать повіки,
А сумна душа розгляне
Все крізь марево туманне.
Шляхом самоти туманним,
Тільки демонові знаним,
Де, посівши чорний трон,
Ідол-Ніч вершить закон,
Повернувся вже, прийшов я
З Фули темної, з безмов'я.
ЕВЛАЛІЯ
Немилий світ
Самотніх літ,
І в'яне душа в самоті,
Та юна й ласкава Евлалія судилась мені у житті,
Але світлокоса Евлалія з'явилась в моєму житті.
Ах, зорі нічні
Тьмяніші мені
Від сяйва дівочих очей.
Із срібних полян
Серпанок-туман,
Що в місячнім сяйві тече,
Ніщо проти хвилі волосся, що впала на біле плече,
Коли ясноокій Евлалії волосся спада на плече.
Сумнів і сум
Щезли з дум —
Душею ми з нею одні!
Сяє для нас
В денний час
Астарта у височині,
На неї ніжна Евлалія очі звела чарівні,
До неї юна Евлалія звела свої очі ясні.
ДО М. Л. Ш.
З усіх, кому тебе зустріти — ранок,
З усіх, кому без тебе день, як ніч,
Затемнення у висоті небес
Святого сонця, з тих усіх, що слізно
Тебе благословляють за Надію,
Відродження загубленої віри
В людей, у істину, у Доброчестя,
Із тих усіх, хто, Розпачем убитий,
Став з ложа смерті на лагідний поклик
Тобою мовлений: «Хай буде світло», —