3.
На березі синього моря —
Там живуть тверді й прості люди,
Відважні рибалки щастя,
Стерничі власної долі.
Руки їх від вітру бронзові.
Рухи в них, як доля, суворі,
Зір прозорий, як синій простір,
І — як обрію смуга — гострий.
На березі синього моря
Зростають крицеві раси,
Мовчазні, як надморські скелі,
І міцні, як приморський воздух.
На березі синього моря
Рокоче широкий вітер,
Напинає пристрасні перса
Вітрил, що рушать в майбутнє.
Гей, та й міцно засмалені шкуни,
Та й бадьоро ж риплять їх щогли,
Та й солона ж, як море, кров їх —
Варягів синього моря!
4.
Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій — Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.
Один — отаман, будівничий,
Другий — морозна радість дня,
А у останнього — обличчя
Палає ярістю вогня.
А люд — ні елліни, ні скити —
З цих візантійських україн.. .
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом — Одін?
Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
— І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча.
Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
— І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.
Як оживить їх мертві душі?
Як запалить ледачу кров?
І Трувор полум'я ворушить,
І ставить вічну хоругов.
5.
Став на землю варяг. І загорілась відвага —
Бористенського плеса обабіч — на дикий степ,
І у скитських Атенах Руси великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.
На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону — окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:
То човнами і волоком .— путь із варяг у греки
Та — навпоперек — давній, татарський той Чорний Шлях....
...І зі Сходу на Захід далеко летіли лелеки,
І німіла, дощами напита, осіння земля...
Тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунґів скандинавських крижаний дух, —
Подих моря живий — суходоловій тиші кориться,
М'язи вікінґа слабнуть у соняшно-хмільнім меду.
Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами рушила татарва, —
Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.
ПРОЗРІННЯ
1.
Всі вироки, здається, проказав
Рвучким і ярим віршем... А Россія
Ще догнива, як здохлий бронтозавр,
І труп — горою мертво бовваніє.
0, люте стерво! Твій посмертний дух
Ще мстить .— смердящий, безнадійний Лазар,
Але намарне: навіть гній потух
І тільки низом стелиться зараза.
Даремно радиться синедріон
Крикливиць та шаманів євразійських, —
Бо ні хороби віку, ні Сіон
Не воскрешать. Бо сонценосним військом
Епоха йде молитви і вогня,
Земля напнулась Готикою росту
Й, — де нині — бруд, де — парші і короста, —
Дзвенітиме прозора радість дня.
Крізь гноїща, крізь цвинтарі руїн
Буятиме нестримний рух природи
І, замість цих калічних україн,
Рослинами зростатимуть народи.
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.
2.
Минулому — лиш ладан епітафій.
Ні жалість сліз, ні черні чорний крик:
Одним нестримним, ярим автодафе
Розгортується наш нестримний вік.
Потоп і трус, і невгамовний вітер, —
Всю вичерпано хресну кров Христа
І — ген гряде Великий Інквізитор,
І на чолі його палає мста.
Так: правда - мста. Бо за легенди й морок
Вже не сховать кривавий гріх брехні:
Вогненна кара покара простори.
Стара земля відродиться в огні.