Р. М. Р і л ь к е.
1.
Під позолоту повечір'я — прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.
Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.
Так примиренно і так просто простує ніч.
На ликах Карлового Мосту відблиски свіч.
Тоді вщухає пломінь спраги — співуча мить! —
І вічність на камінні Праги ляга спочить.
2.
Літо росте й проростає крізь все, —
Ссуть коріння і пружаться віти,
Кожна квітка солодку ваготу несе,
Туго — персами воздуху — вітер.
Кров зелена кружляє по жилах рослин,
Людським тілом владає,— червона.
Всесвіт — храм, де копула блакитних глибин
Двиготить злотосоняшним дзвоном.
3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,
За ростом рослин слідкуючи тільки, —
Знаходив вічности тайний знак
Райнер-Марія Рільке.
Тануло небо, як віск голубий,
На листях тремтіли соняшні краплі,
Шепотіли крилами святі голуби
Про святі міраклі.
І глибоко внизу — срібний клекіт ріки, —
В кам'яних берегах пропливала Влтава,
А над Прагою сяяли сонцем віки,
Чатувала архангелом слава.
1926
A.D. MCMXXXІІІ
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці!
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу кривава іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
1933
Відвіку покарано степом...
Відвіку покарано степом
І простір всю силу п'є.
Під смаглявим монгольським лепом
Та проказою — тіло твоє.
І не вирватися, не стерти,
Вгрузлим тулубом не повстать,
І даремно благають смерти
Перепалені болем уста.
Ні, не вмреш ти. Марком
Проклятим Будеш мукою мірять віки
Та у пітьмі голодної хати
Тишком-нишком стискать п'ястуки.
Та у чорній нестямі істоти,
Де гарчить гайдамацька душа,
Відчуватимеш зимний дотик —
Солодкаву зрадливість ножа.
Але й ніж не спасе, не поможе...
Дикий вітер та чорний степ, —
Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! —
Мертвим, чортовим зіллям росте.
4.10.1932
З „ЛЮДСЬКОГО”
Вже закінчили жати жито.
Голодні обрії. Глибінь.
А тут — тонкий, порожній зшиток
І вічний заповіт: люби!
І трудний хліб чорствий, щоденний,
І темні многотрудні дні,
І в снах — Еллада і Атени
Та хмурі степові вогні.
А поруч, як весталька сонна,
Вартує жертовник — вона,
Проста, Земна моя Мадонна,
Проста. Земна моя Жона.
21.08.1925
З „НОЧЕЙ”
Розквітлий сад і місячна імла.
У вогких вітах — голос солов'їний.
... І ніч майова п'яно попливла,
І гріх стає, мов дівчина, невинний.
Ні. Тричі ні, о, Фавсте молодий,
І ти о, Марґарито, світла й чиста:
Між трав і квітів — вогняні сліди
Того, хто все закляв отут, — Мефіста.
В сп'янілих квітах дишуть тьма і гріх.
Все отруїла тьмяна пристрасть ночі.
З-під темноти сичить стиснутий сміх:
Ще мить — він з'явиться і зарегоче.