Выбрать главу

                            Р. М. Р і л ь к е.

1.
Під позолоту повечір'я — прозоріш синь. Над містом сяє хмарний вирій — лунка глибінь.
Над містом шерех крил небесних, крик ластівок, І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.
Так примиренно і так просто простує ніч. На ликах Карлового Мосту відблиски свіч.
Тоді вщухає пломінь спраги — співуча мить! — І вічність на камінні Праги ляга спочить.
2.
Літо росте й проростає крізь все, — Ссуть коріння і пружаться віти, Кожна квітка солодку ваготу несе, Туго — персами воздуху — вітер.
Кров зелена кружляє по жилах рослин, Людським тілом владає,— червона. Всесвіт — храм, де копула блакитних глибин Двиготить злотосоняшним дзвоном.
3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак, За ростом рослин слідкуючи тільки, — Знаходив вічности тайний знак Райнер-Марія Рільке.
Тануло небо, як віск голубий, На листях тремтіли соняшні краплі, Шепотіли крилами святі голуби Про святі міраклі.
І глибоко внизу — срібний клекіт ріки, — В кам'яних берегах пропливала Влтава, А над Прагою сяяли сонцем віки, Чатувала архангелом слава.

1926

A.D. MCMXXXІІІ

Ані шаблі, ані ножа Не схрестити в останнім герці! Та ж камінно-мертва душа, Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав, Тільки трупи в житах, тільки трупи Та від хрипу кривава іржа, Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? — Поміж ребрами хат, по дорогах Диким зіллям здіймається степ І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям Необмежена далеч заводить. Сірим попелом стало життя Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить Незворушене, байдуже-біле, І освітлює тишу безсилу Летаргічних століть.

1933

Відвіку покарано степом...

Відвіку покарано степом І простір всю силу п'є. Під смаглявим монгольським лепом Та проказою — тіло твоє.
І не вирватися, не стерти, Вгрузлим тулубом не повстать, І даремно благають смерти Перепалені болем уста.
Ні, не вмреш ти. Марком Проклятим Будеш мукою мірять віки Та у пітьмі голодної хати Тишком-нишком стискать п'ястуки.
Та у чорній нестямі істоти, Де гарчить гайдамацька душа, Відчуватимеш зимний дотик — Солодкаву зрадливість ножа.
Але й ніж не спасе, не поможе... Дикий вітер та чорний степ, — Лиш будяк на нім — Боже наш, Боже! — Мертвим, чортовим зіллям росте.

4.10.1932

З „ЛЮДСЬКОГО”

Вже закінчили жати жито. Голодні обрії. Глибінь. А тут — тонкий, порожній зшиток І вічний заповіт: люби!
І трудний хліб чорствий, щоденний, І темні многотрудні дні, І в снах — Еллада і Атени Та хмурі степові вогні.
А поруч, як весталька сонна, Вартує жертовник — вона, Проста, Земна моя Мадонна, Проста. Земна моя Жона.

21.08.1925

З „НОЧЕЙ”

Розквітлий сад і місячна імла. У вогких вітах — голос солов'їний. ... І ніч майова п'яно попливла, І гріх стає, мов дівчина, невинний.
Ні. Тричі ні, о, Фавсте молодий, І ти о, Марґарито, світла й чиста: Між трав і квітів — вогняні сліди Того, хто все закляв отут, — Мефіста.
В сп'янілих квітах дишуть тьма і гріх. Все отруїла тьмяна пристрасть ночі. З-під темноти сичить стиснутий сміх: Ще мить — він з'явиться і зарегоче.