1932
Українські візантійські очі ...
Українські візантійські очі —
Як я знаю цей нещирий зір!
В сонних рухах роблено-дівочих
Ще прадавнє, вроджене: ясир.
Тільки там пекли буяння, врода,
Запашний, як квіти степу, чар, —
Тут — тавро калічного народа,
Втіха ката й мати яничар.
Тільки там, видряпуючи очі.
Як вовчиця, гинула в борні,
Тут — рабиня, кожному, хто схоче,
Дике тіло, що кохає гніт.
Дике тіло й мертву душу — Боже!
О, який же чорний гріх споїв,
Щоб віки, віки по бездорожжю
Нести Вієм невидючий гнів.
1928
З „АНТИМАРІЇ”
Не ім'я благодатне — Марія —
На зеленій біблії піль, —
Все малює моя малярія
Фантастичний фатальний біль.
Мозок видряпатись не годен
З міцно збитої кулі кісток, —
Що ж мені повідневі води,
Перший пружний, липучий листок?
І оці нарцизи безкровні,
І незаймана ніжність вишень...
Хай загинуть бліді, молитовні,
Всі, що свято кохали день,
Всі, що вірили і горіли
Восковою свічкою літ.
„Хай живе засмальцьоване рило
Непідлеглої небу землі!”
14.05.1925
З „ЧОРНОЇ ЕЛЛАДИ”
Пам'яті Петлюри.
1.
Відійшли у негоду, у розталь.
За плечима хрипів Батий.
Прокаженна земна короста
Відбивала татарські сліди.
Сизий простір, за милею — миля,
Мовчазний і ворожий .— минав,
І мороз на тілі Поділля
Підкопитні кріпив письмена.
2.
В ті розжеврені, хижі години
Невже ж спочивав Господь?
Страшно покритки Катерини
Мордували покірливу плоть.
Страшно й соромно лоно голе
Випиналося з-під ганчірок...
Чом же дике, неплодне поле
Не відвідав тоді пророк?
Чом не кинув у тіло повії
Блискавкою — благодать?
Ти склепив тоді хмарні вії
І ніхто не посмів нагадать.
Лиш, вслухаючись в шуми земнії,
Як одбой вигравав сурмач,
Гамувала пречиста Марія
Свій нестримний жіночий плач.
25.05.1926
3.
А осінь глуха і зимна
Стіною туману йшла.
Лиш епоха пекуча і димна
Ще дзичала крізь ню, як стріла.
Розтремтілі простори гойдались
І хилились крокам у такт,
І летіла горбата далеч
Від хреста — і — до хреста —
Там, де Захід зіяв, як брама,
До відвічних прабатьківщин.
Над непімщеними ж полями
Ще гримів наш залізний чин.
26.05.1926
УБІЙНИКАМ
. . . Kein Lotos und kein Lorbeerblatt.
Sir Galahad
О, бідний, жалісно-убогий
Гіперборейський примітив:
Тупі, кирпаті, злобні боги,
Одноманітний, голий спів;
Болотяна імлиста площа,
Берізки хорі і брудні, —
Даремно сірий дощ полоще
Замурзані навіки дні...
„Ні лотосу, ні лавра” — позем! —
Ні натяку на вертикаль,
І лиш тупим тяжким морозом
На півроку закута даль.
В нещасний час, „на зло Европі”,
Ваш божевільний деміюрг
Створив кубло гнилих утопій,
З туману й крови — Петербург.
Та гниль і зло не стали тілом,
Незродженого — не створить,
І місто марно протремтіло
Марою мертвих двох століть.
Харчовані невласним хлібом.
Ви мріяли — зламать, збороть
І дикунів державна диба
Нам люто мордувала плоть.
Полуботок, Шевченко, Гоголь —
Здушить, скалічить, отруїть!
Не лицарство, не перемога,
А тільки зрада, підшепт, їдь,