А тільки найнята отруя
Та куля, куплена за бруд.
Страшіться ж! Закінчився суд ?—
І кара йде, і гнів вирує.
1927
ДІВА-ОБИДА
Встала Обида в силах Дажь-
божа внука, вступила дівою на
землю Троянію, восплескала лебе-
диними крили на синім морі у
Дону плещучи, упуди жирня
времена.
Слово о Полку.
1.
Прокляттям, прокляттям ця назва
Це світле і тихе „поляни”,
Мешканцям залитої кров'ю
І п'яної кров'ю землі, —
З обличчям в розтерзаних язвах,
З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.
О, ні! Не світлий, не тихий
Селянський, вечірній спокій, —
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче — лихо,
Псами виють — епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії, —
В просторах
Дзвенять мечі!
Ти думав: повернешся з поля, —
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура.. . Так?
А крик від пекельного болю!
А бою криваві обжинки!
А в грозах і бурях іспит!
А смертю роздерті уста!
24.11.1924
2.
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів —
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти — попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар!
Чаплінському — ясир кохання —
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку — тільки й щастя.
Щоб в корчах зради завмирать —
Це ти, пусте, неплодне трясця.
Ти, Пріська гетьмана Петра.
Звідціль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідціль.
І діти, мов дурні курчата,
І сліз — пісні, й бандури — біль,
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук,
Безсила насолода плачу
Безсоромно-плебейських мук...
Невже ж калюжею Россії
Завмре твоя широчина?
... А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!
А степ гарматами пооран
Тремтить від крови і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань, як древле! Панцир з міди
Замінить лахи й ганчірки, —
І знов дівоча стать
Обиди Звитяжно гляне у віки.
24.08.1926
НЕВИМОВНЕ
... свивая, славію, оба польї сего времени ...
Слово о Полку
... сонце затьмарює хмара ненависти... вівці
й голуби — і ті вже клацають зубами.
Лист з України, XII. 1931 р.
Ти стелиш степовий килим
Знов гарбам, копитам та юртам
І очі застеляє дим,
І кров нуртує тюркським нуртом,
Як і тоді.
Батий? Тімур?
— Цілуй, цілуй кінець халату!
Чи ж захистить софійський мур
Сліпий простір і утлу хату?
Бог не пожалував віка:
Вже сім століть ця епопея —
По кам'янистих ташликах
Та по рибальських балаклеях.
Рвучкий мутиться Кагарлик
І сонно котиться Синюха, —
Та той же зойк, та той же крик.
Лунає жалісно і глухо.
Вже сонце тьмарить хмара зла,
Ягнята клацають зубами.
Ти ж бур'янами поросла
І замість хати — вовчі ями.
Та з бунту ще не збився гурт,
Гудзами не набрякли жили,
Важкої крови тюркський нурт
Залізне лезо не прошило
І воля не знайшла вістря...