І б'ється кров в блакитних венах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!
Там — Приснодівою — Мадонна,
Тут, на землі, зорієш — ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.
1930
Я знаю, що потрібно інших слів ...
Я знаю, що потрібно інших слів.
Не грішних цих, що — стерті, як монета,
Не мертвих цих, що в життьовому злі
Свій трупний яд ховають для поета.
Така доба, такий рвучкий розлив!
Та не убгать в закінченість сонета
Цей вир, і корчі, жили і вузли,
Цей лютий пруг назустріч темним метам.
Я знаю, що колись, в вечірній час,
Здивований нащадок усміхнеться
На неміч строф, на вбожество окрас,
На наших Юліянів і Люкрецій...
Гула найнеповторніша із діб,
Та не почув нічого людський дріб.
4.03.1930
САГА
Від бурі, від фйордів, від хмурних смерекових борів.
Від скель непохитних, що стали над ярістю хвиль,
Несуть вони силу, закуту в окрилений порив,
І пнуться вітрила, й лопочуть важкі корогви.
Звідтіль, де бігун маґнетично стискає півкулю,
їх міць досягла розперезаного рівника.
Це їм, що пускають у звіря нехибну кулю.
Крицева ніколи ще не затремтіла рука.
Тут жінка безсила — земля розімліла від спраги.
Розкривши чорнозем в пекучій нестямі для всіх.. .
Та буря сурмить. Чую — йдете, грядете варяги,
Обняти, стиснути і витиснуть форму красі.
И зачнеться ізнову від муки родильного крику.
З-під ржі тисячліття залізом держава зросте.
І Рюрик країну ще раз нарече ,,Гардаріка”.
І Ольгу й Олега впізнають і море, і степ.
1929
ВІЗІЯ
Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щоденний галас
Перетне архангельська сурма?
Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.
Літаки закрутяться мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем встане Страшний Суд.
Він дихне холодним духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.
І душа без стін і без одежі
Встане перед карою Руки. . ..
Тільки вітер в Книзі Спостережень
Перелистуватиме віки.
12 січня 1933 року
ПЕРСТЕНЬ ПОЛІКРАТА
ДОЛЯ
Не квітне заповідний сад.
Не бачу ні сестри, ні брата.
Ти все вертаєшся назад.
Як рік, як перстень Полікрата.
Що не втопити, не згубить,
Не замінить і не забути.
Так подих вічної судьби
Вогнем перетинає будень.
Ти не камінний сфінкс пустинь.
Ти не мара й не костомара:
В бездоннім зорі — зимна синь,
А в пристрасних обіймах — кара.
Була ти музою, й пили
Уста медузи кров уяви, —
Тоді однаково гули
Хвала й хула пустої слави.
Була владикою, що слав
Країні згубу звістувати,
І вісника кляли насхвал
Апостоли і апостати.
І тільки іноді пливло
З рамен суворо-мармурових
Співуче запашне тепло
На мить розквітлої любови.
13.03.1939
ПРОВЕСНА
1.
Твоя, що майже смертна, тиша
Не впокорила й не лягла
Глухою тінню. Ні, скоріше,
Війнула помахом крила
І — ввесь увага, ввесь напруга —
Я прислухався і тремтів
На голос матері і друга,
На дівчини далекий спів