І ось розпалася завіса
Туману, снігу, самоти:
За смугою тонкою ліса,
За сизим видноколом — Ти,
Ти, що незмінна, як стихія,
Крізь простір в привидах і снах
Зростаєш, ближчаєш і вієш,
Як спів Сольвейґи, як весна.
1936
II.
Перший подув весни — і Твій віддих вже знову зо мною,
Перший вітер дихне — і Твоя широчінь у очах.
За чужий горизонт, за цією чужою весною
Двиготить Твоя даль, Твоя зваба, Твій біль і Твій жах.
Дальний гомін росте, мов гарматний заобрійний гуркіт...
І враз пісня, як хвиля, ударить: Ой, гук, мати, гук!
То кіннота весела, мушкети, здобуті ще в турків,
Прапори, як вітрила, над лісом піднесених рук.
А за нею колони .— піхота струнка й легкостопа,
Ген полки за полками...
І ось повертається все.
Так встає Несмертельність. Чи бачиш, днедавня Европо,
Марш Поляглих, марш Мертвих? То співи їх вітер несе.
Розцвітають їх рани. їх кров переквітла на маки.
О, святий Пантелеймон їм сцілив калічні тіла.
І на лицях їх — сонце, на грудях — невидані знаки,
І під стопи дзвінкі їм покірна земля попливла.
1937
ВІЧНЕ
1.
Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті її очі впивають
Степовий необмежений день,
Що зростає у небо, у вічність...
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті її очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.
2.
Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука.
Мову — мед тих пахучих силаб.
В прибережне нагріте каміння
Б'ється з плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.
І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем... Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.
3.
А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла буря пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум'я блакитне, лине спів.
То вже вертаєшся з Синюхи.
Плине Знайомий голос. Плине і пече...
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.
21.02.1934
ЛИПЕНЬ
Червоним полум'ям півоній і троянд,
Крихкою пристрастю ірисів ледве-прянних
Пашіло пополудня в квітнику.
А з саду теплий легіт, мов дихання,
Доносив мед розквітлих лип, і липень —
У всій пишноті ніжности, у всій
Розкоші літа степового — млосно
Тремтів, як на високій ноті голос:
Ще мить — і обірветься, і замре...
Але трива блакитна кантилена
й немає меж, немає їй кінця.
І вірилось, що з тим липневим гимном
Зростатиме затиснуте дихання,
Що медом лип заліпляться каверни.
Що сильні квіти, повні вщерть коханням,
Наллють це тіло спрагою життя —?
І наша мати... ще на рік... зостане...
Вона сиділа в квітнику — прозора.
Під скронею, посрібленою вчасно,
В блакитній жилці бивсь нерівний живчик
І зраджував симфонію сухіт,
Що нею двиготіло схудле тіло.
На столику лежав „Кобзар”, розкритий,
Де саме „шелестить пожовкле листя"
(І, дійсно, сторінки були пожовклі
Й притиснуті футляром від пенсне,
Вони .— під легіт — злегка шелестіли).
Ще стигло молоко в високій склянці.
Благав даремно випити. ,,Я — потім”.
І хоч обличчя лагідно всміхалось,
Та очі уникали мого зору:
Були вони злегенька помутнілі
Так, ніби за серпанком вже ховали
Останню мудрість, неземне знаття,
Що тут — кінець, що більше не поможуть
Ні молоко, від туку — бурштинове,
Ні квіти ці, зомлілі від кохання,
Ні липи, що зідхають теплим медом,
Ні навіть пристрасна потуга липня —
Ця оргія надхненної природи,
Це буйне свято пахощів і барв.