Выбрать главу
І стомлена цим святом цьогобічним Без слова, подивившись просто в очі И не глянувши на торжество землі, — Вона пройшла у сутінки кімнати. Зіпершись на мою змертвілу руку, Що раптом очутилася від іскри: То впала яра матірня сльоза. В кімнаті гостро пахло креозотом. Задушну сутінь, що тісніш згущало Олійне сяйво синьої лямпадки, Що в пітьмі цій з'ясовувала все.
А межи шпар недомкнутих віконниць Палахкотів побідно буйний липень. Дзвенів нещадно-пожадливий день, Цілуючи ненатлим сонцем землю. Безсоромно-прекрасну, п'яну землю, Що з пристрасти і любощів казилась, Танцюючи розпусно-тучним тілом Блюзнірський тан розкоші і гріха.
І, обгорнувши зяблі ноги мами, Я вийшов з склепу чорної кімнати В вируючий, шалений сонцем день.
Подавсь у сад, де умлівали липи, Де яблука й морелі наливались, Де, граючись з байдужно-синім небом Теж байдуже пливла собі Синюха. І там, сліпий від гніву, непритомний. Кидав їм всім образи і прокляття. Нагадував, що кожен клаптик, кожну Рослину викохали її руки. Що це ж вона важкі носила відра — Синюшною водою поливати. Що це ж її отут ступали ноги, Ті ноги, що тепер отам — холонуть...
Сокирою б на цури порубать Оці пругкі, сочисті дерева! Сухотами Синюху покарати б, Щоб висохла і задушила верби Неплодністю гарячого піску! Скарати б землетрусом тучну землю, Щоб лява смертоносна пропалила На попіл квіти, листя і плоди! Засипать снігом степову розпусту Оцього липня, знищити морозом І вітром в дикий простір розметать!
. . . Не пам'ятаю, як упав безсило, І сон зморив надірвану істоту... Прокинувсь я від свіжости трави.
А коли ніч осліпленим Самсоном Колони дня липневого зламала, Світ проваливсь у зоряну безодню, — Одкрили вікна .— й вічність близька й рідна Останній віддих мами прийняла. Я бачив це, вдивлявсь — і не повірив, Що віддих був останній, що — скінчилось. Що несмертельна в мить оту померла, І що все те, що бачу, — називають Безсилим і порожнім словом: смерть.

2-3.10.1931

ДУМА

Скільки бачили ганьби і чули образ ви, Як казились навколо вас зрада і гріх, Та камінням звучать кремезні ваші назви — Чи Крем'янець, чи Дубно, чи древній Остріг.
Та камінням звучать і тривають, як камінь, Мури ваших руїн серед лісу і гір, І вдивляються башти у далеч віками Понад колоточ діб, понад суєтний вир.
І глухі цвинтарі, й легендарні каплиці Тихо скупчують силу, що в вічність росте. І цю тяглість епох, що міцніша від криці, Не зазнали ніколи ні Сівер, ні Степ.
Тільки Київ один, що встоявсь під вітрами На кістках і на крові великих могил, Бо ударив буран і — наостіж всі брами, І вдиралася Азія тьмищами сил.
Все топтала й змітала на пустку, на Гобі, Безборонно лежала нага рівнина, Аж нарешті кінчався нещадний колобіг І тоді опритомнювалася вона.
Тут вітри не страшні. Тут земля гудзувата Напинається м'язами впертих горбів. Тут здалека свій пазур простерли Карпати І по вижлобах крейдою щириться гнів.
І даремно сполоскують води зрадливі, — Не розчинять старезних карпатських кісток. Лиш підземно гудуть чорториї по зливі И надимається грізно незнаний поток. — — — — — — — — — — Сонце пестить палке. Гір простерлось рамено. Іква тихо співає під соняшний сміх. І стоять вартові, що кремезні імена їхні — Дубно, Крем'янець, Остріг.

1927

НОКТЮРН III

На далекій межі серед Диких Піль, Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха, Вартував мій суворий прапрадід степи Та дудоні ординської луни слухав.
Від сусідних зимовників димом тягло. У Торговиці зляканий дзвін бамкав. Може, братові рвали останній суглоб, А сестрі сутеніла остання тямка...