Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок.
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше
Під діямантовий гіпноз,
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3.
Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю. —
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор)
А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
1924
ЗЛОВІСНЕ
Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров'ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Що буде степ, руїна й вітер,
Що почорніє світ цей білий,
Що все живе пожруть пожежі.
Що тільки віщий свист Сибілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.
Сузір'ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентаграму,
И новий про це напише. Нестор
В самотній катакомбі храму.
1924
З “СУЧАСНИКІВ”
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, —
І під сурму архангела рушив воскреслий човен,
І над гробом народу хитнувсь кам'яний його хрест.
І на древнім, на скитськім, на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злотосиніх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося, — вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне
И клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
... від клярнета твого — пофарбована дудка зосталась
... в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
11.1924
І час настав. І сталось вічне...
І час настав. І сталось вічне.
Співали весняні вітри.
І вітер під снігами Січня
Ту зустріч подихом зустрів.
Які ж наворожили зорі,
Що два життя в людській імлі
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі!
Який же ангел зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!
І розійшовся, і розтанув
Цей бідний світ земних пустинь.
З-за міжпланетного туману
Безсмертя заясніла синь...
І вже не знав: ці очі вічні —
Чиї — коханої? Сестри?
Ось.— Квітень розцвітає в Січні,
Співають весняні вітри.
26.02.1924
ВЕЧІР
Крізь заходу іконостас,
З нерукотворним ликом Бога,
Стомились спалені уста
Кричать анатему епохам.
Кривавляться сувої хмар
Повстань червленні орифлями
Й, під тиші похоронний марш,
У тьму згорають над полями.