І відпливе ординський вал,
В степ несучи жахливу славу,
І довго буде чутно чвал
І видно заграву криваву. . .
Але за мить зникає все:
Знов рівнина лягає низько.
Ось хлопчик скулений пасе
Товар над висхлим торфовиськом.
Ідуть копиці здовж межі,
Косар крилатим кроком крочить,
Поміж стернями шлях біжить
Назустріч присмерку і ночі —
Де ген, на тлі клублястих хмар,
На чорноті нічної бурі
Величність князівських мар
Любартові зардіють мури.
5.08.1938
Любитів-Луцьк.
БАТЬКІВЩИНА
1.
Зелена Сіверщина — там вітри
Гудуть тисячолітнім ладом Слова,
Полками йдуть дружинники-бори
І пісня їх висока і соснова.
Дуднять в лісах незнаємі шляхи
І враз — горбата далеч Подніпров'я.
Там вдарить подув гострий і сухий,
Що пахне полином та кров'ю.
І простором розгониться земля. . .
О, згубо обріїв, о, хижий плиг безкраю!
Віки — несита жадоба твоя
Живить і тне, кохає і карає.
Даремно тіло пишно-золоте,
Де сині жилки рік, цілує щедро
Понтійське сонце, і вона росте
І квітне — буйна степова Деметра.
Та білим громом перетне стебло,
Та спалить колос чорним суховієм
І родиться сліпе, калічне зло,
Що будяком колючим бовваніє.
І от земля — не золото, а мідь,
І небо — не блакить, але — залізо,
І під залізним небом клекотить
Пророчий крик.
І в нім — проклін і визов.
21.08.1938
2.
Так владарний розгін до пінисто-сафірного Понту
Зустрічає зрадливе вістря степового ножа:
То врізається Азія в жовтий провал горизонту
І стирається вираз землі, і зникає межа.
Проревіли пороги — підрізано княже коріння,
І перекотиполем стає середовище сил...
А там — море, там море плюскоче в понтійське каміння,
Там блакитною брамою кличе безсмертя краси.
Там, заквітчаний лавром, всміхається мармур живучий.
Білі сосни колон під копулою неба зросли.
Там розбуджену душу ніхто і ніщо не розлучить
З вічним сонцем Еллади, звитяжцем скитійської мли.
І тому ця смертельна напруга, цей порив упертий,
Невгасима жага, що несе до мети крізь віки:
Безголовая Ніке, осяяна славою смерти.
Безвлад крил необорних і вірність сліпл' руки.
22.08.1938
СОБОР
Вірности аж до крови дав нам
примір святий Юрій Побідоносець.
Митрополит Андрей.
(V. 1934).
Внизу біда яриться злом,
Торгуються глупота й зрада,
Вгорі ж побідний Юр списом
Прохромлює в'юнкого гада.
І гад конає і сичить,
І на той сик його безсилий
Нечиста сила верещить,
Розлючена нечиста сила.
І знов чаїться до часу,
І знов майструє маски й назви.
Щоб сяйвну затінить красу й
Стигматами розквітлі язви.
Дарма. Над тишею склепінь
Де вічність Божа тайно спіє,
Росте нестримно в височінь
Панцероносний брат Софії.
Він стереже нагорний храм,
Ковчег невпинної обнови,
Твердиню вірности вікам,
Твердиню вірности до крови.
І ось над суєтою днів,
Де марна колоточ ловитви,
Горить любови ярий гнів
І хрест меча, і меч молитви.
І в смуті лютої пори,
І в гострих блискавицях бурі
Над містом тьмяним, угорі,
Панує Переможець-Юрій.
1938
КИЇВ
Пам'яті Юрія Нарбута.
Це він підніс — відданний нгі загладу
Вітрам азійським — золоте чоло,
Щоб стерегти незбуджену Елладу
Над вируванням пристрастей і злоб.