І від віків повзуть під стіни орди,
Як ніч, як тьма, як чорна сарана...
Навколо ж нарід, мирний і негордий,
В масній землі нестямно порина.
І від віків столичний город — вдовий:
І князь, і каган одійшли навік,
Лишень живуть міцним життям будови,
І голосний — їх кам'яний язик.
О, жаден гетьман з цих козацьких прерій
Не переніс до тебе свій намет,
Бо тут — віки, тут — блиск гучних імперій.
Тут — летаргія несмертельних мет.
Ні, не тобі мандровані держави.
Ти спиш і сниш один варязький сон,
Що встане день, покличе голос ржавий
І Третій Рим розірве свій полон.
Бо не в гіперборейських трясовинах
А тут, де вічне море й древній степ
Де гуркотить майбутнім Україна,
Він із землі залізом нам зросте.
. . . Гудуть вітри крізь площі і дзвіниці,
Тд нерушимих стін не захитать!
А вколо — хлібороби міднолиці,
Висока синь і золоті жита.
21.03.1930
ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО
Дні Твої скалічено криваво,
За туманом мерехтить мета...
Так обридла підозріла слава,
Так гнобить нещадна самота.
Вию псом на мертвім полі бою,
Стережу цей попіл і кістки, —
Знаю, Бог розсудить нас з Тобою:
Сходяться зерна, пружаться рістки.
Під морозним вітром — біла тризна,
Сніг сліпить, вирує рівнина, —
Та встає озимина залізна,
Крізь крижаний сніг — озимина.
Бачу їх — високих і русявих,
Зовсім інших, не таких, як ми, —
Пристрасників висоти і слави,
Ненависників тюрми і тьми.
Ось їх стислі руки, ясні лиця,
Голос невблаганний, як наказ,
В гострім зорі зимно-синя криця —
Вірний щит від болю і образ.
Спадкоємці бою, бурі діти!
Загримить ще раз така пора —
Сміливо могили перейдіте.
Коли треба, — розтопчіть наш прах!
Щоб без вшанувань, без академій
Кров жадала неминучих кар,
Криця зустрічала серця кремінь,
Викресала іскрами удар!
Щоб тверезі зимно-сині очі
Загорялись, гострі і палкі,
Лиш тоді, як обрій зарокоче,
Боєм зустрічаючи полки.
І коли доба метальним словом
Збудить в серці переможний ямб,
Присуд Божий в даль Твою громово
Ознаймить гарматній дитирамб.
11.01.1932
МАЯКИ
(Charles Baudelaire — Les phares)
Рубенс, розкоші сад, затони забуття,
Безлюбих м'язів плоть і пристрасть, і безсилля,
Та безнастанно в них тече живе життя,
Як в небі — синь, як в морі — вічні хвилі.
Да - Вінчі — дзеркало затьмарених глибин,
Де усміх ангелів спокусно-таємничий
Під тінню льодовців, на тлі густих -ялин,
Що з-поза них країна дивна кличе.
Рембрандт — сумний шпиталь з Розп'яттям на стіні,
Де сліз і молитов глухий не тихне гомін,
Де спалюється бруд в страждальному вогні
І крізь вікно ляга скісний зимовий промінь.
Ти, Анджельо, — кордон, де тайна темноти
Стирає вдивовиж усі ріжниці й межі
Так, що з Гераклами сплітаються Христи
Й примари-велетні могильні рвуть одежі.
Роз'ярення борця і безсоромність фавна,
Прачорний дух раба, що бурю береже, —
Все злютував в одне зухвало і безправно
Владика злочину — розлючений Пюже.
Ватто — версальський баль, де вогники-серця,
Немов метелики, кружляють в сяйвних хвилях.
Де вічний маскарад і танці без кінця,
І в глибині свічад вирує божевілля.
Клублище шабашу, зародки в казанах,
Там перед люстрами паскудства відьми коять,
Дівчатка голі там чортів чарують — Гойя,
Все, що ввижалося в його кошмарних снах.
Делякруа — скупий суворий краєвид,
Криваве лоно вод, важке скорботне небо
І дивних сурм луна, немов зідхає Вебер,
І темні духи зла поміж зелених віт...