І цей гучний хорал, що душу нам пече, —
Блюзнірства, молитви, прокльони, сказ, покута,
Мов гомінка луна із тисячі печер —
Для серця смертного — божествена отрута.
Це — клич, повторений сотнями вартових,
Крізь сотні рупорів ?— це накази могутні,
Це .— пломінь маяків на сотнях скель стрімких,
Відчайний крик ловців у пралісах безпутніх.
І що це справді так — о, Боже, хай цей крик,
Як доказ правоти горить і не згоряє,
Хай цей пломінний зойк колує з віку в вік
Й на межах вічности Твоєї умирає.
28.07.1925
ГОЛОСИ ЗЕМЛІ
Ліворуч скалівського шляху,
Високим берегом Синюхи
Встає горбами і хрестами
Архангородський ниций цвинтар.
Сліпа каплиця дерев'яна —
Побіч нерівної доріжки
В кущах бузку та в карловатих
Вишнях, кривих і сухоруких.
Там за каплицею — глухіше,
Горби могил давно зрівняло,
Переплелись коріння й віти
В суцільні займища гущавин.
А ближче тут .— ще простір рівний,
Всім вистачить — синам і внукам —
В свій час зайняти місце вічне
В родючій степовій землі.
1.
Отож — по черзі.
Хрест дубовий,
А до хреста прибитий образ:
То — замість Сина — розіп'ята
Пречиста Мати на хресті.
А під хрестом — горбок квітчастий.
Тендітні квіти заглушає
Буйним, несамовитим ростом
Висока степова трава.
Отут спочила наша мати. . .
Трудилась серцем, працювала,
Молилась і співала зрідка,
Аж поки смерть не підкосила
Зів'ялий цвіт її життя.
І в кожнім з нас, як вічна рана,
Що капотить сльозами крови,
Горить ім'я єдине — Мати
На все життя, на всі часи.
Сухенька, люба, безгріховна,
З очима, повними любови.
Що їх блакить від сліз злиняла, —
Такою в серці назавжди,
Та ще ота рухливість, жвавість,
Ота свята природність праці,
Що їй була, як спів, як подих,
Що в ній бриніла, як струна.
Рояль, Шпільгаґена й альбоми
Змінила на твердішу долю:
Дружина-мати тільки й знала
Родину, поле та город.
Всіх опромінювала сяйвом
І зло — ставало безборонне.
З усіх околиць провожали
Старі й малі в останню путь.
Пригадую, як плакав Дід
Дитиною (чумак дебелий.
Обличчя — степового вовка,
Тверда статура — козака),
Кропив слізми труну легеньку: —
Невісточко, чому ж не я в ній?
— Чом, замість тебе, молодої,
Я, ветхий деньми, не спочив?
Але мовчало небо ясне
І навіть вітер не озвався,
Лише співали: Святий кріпкий,
Святий безсмертний. — А за два
Несповна роки упокоївсь
На дев'яносто восьмім році —
Чумак останній з тих околиць —
Старий, кремезний дід Василь.
... Отут спочила. Степ та небо.
Під сонцем щедрим, як в Елладі,
Палахкотить невтомний вітер,
Пнучи прудкі вітрила хмар.
Замислишся .— і вже не знаєш,
Чи час Богдана, чи Батия,
Чи десь дуднять полки Петлюри,
Чи це ще — „Слово о полку”...
Спочиньте ж. Мамо. Хвала Богу,
Що на війну не провожали,
Що образом Пантелеймона
Не Ви, а батько попрощав,
Бо ще б сумнішим, ще б страшнішим
Зоставсь Архангород Путивлем:
Не наречена, не дружина —
То мати б сліпла від плачу.
2.
... То нам тепер кшталтом оних древних Русов,
продков наших, кто можеть возбранити дільности
воінственної і уменшити отваги рицерскої.
(3 універсалу Богданового р. 1648.)
То ж далі.
Довший горб — де Дідів,
А хрест дубовий — вище й ширше, —
Під стать старому... Любий Діду,
Незамолимий маю гріх:
Жива історія, скарбниця
Оповідань, байок, бувальщин, —
Та так я вірив в вічність Вашу,
Що нічого не записав.