Не записав тих слів коштовних,
Що Ви точили вечорами,
Коли соломою палили
Лежанку Вашу, і в вікно
Дивилась ніч, як казка синя
В сузір'ях зимних і таємних,
Дзвенів морозом нерухомий
Замерзлий воздух, як кришталь,
А в хаті було так нам тепло,
Так любо і цілком... спокійно,
Коли б не репліки Бабуні:
— „Ет, проти ночі — отаке
Верзеш старий — дітей страхати!”
На що, бувало, Дід замовкне,
Цигарку скрутить... Затягнувшись,
Одіпре: „Мой! Мовчи, стара,
А то, їй-бо, не посоромлюсь,
— Такого облизня впіймаєш,
Що тільки... “ В тім непевнім місці
Бабуня — миттю і— до мисок! —
І починала вже обтерті
Ложки ще раз перетирати...
А Дід, перечекавши, — далі —
Чумацьким возом повідань.
(Пізніш у Гоголя я дещо
Знайшов з того. Лиш дратували
Фальшива синтакса та мертвий,
Набальзамований язик).
* * *
У хаті мешкав Дід зимою,
А літом — в курені, пахучім
Від тютюну, що в низках жовтих,
Щодня темніючи, сушивсь.
В тім курені свої майстерні
Мав бондар, слюсар і артиста.
(Бо крім діжок, ножів, начиння —
Різьбив по дереву гаразд).
Щасливих радощів дитинства
Дід був, сказати б, арсеналом:
Шаблі, рушниці, коні — все це
Враз з орденами постачав.
Так. Мушу гріх той визнать Діду:
Був вихователь „негуманний”
Й пацифістичних уподобань
Мені, таки не прищепив.
* * *
Часів жорстоких син і свідок
Наґвалт — не визнавав сучасся,
І Київщина — через річку —
Була для нього ще — Польща.
Бо ж Чорний Шлях повз нас проходив
І синя степова Синюха
Річпосполиту відділяла
Від українських Диких Піль.
Шість миль до Гуманя і поруч
Торговиця — місця, де Гонта
Гуляв,як ночі кара люта,
Як тьми й відчаю чорний сказ.
— — — — — — —
— — — — — — —
Шкода, що внуки вже не мали
Ненависти й призирства Діда
До лапотняка-кацапури,
— Як зараз, чую дідів бас!
Шкода! Бо, може б, не зазнали,
Циганських мандрів по чужинах
І не віддали б на поталу
Країну крови та пісень...
Хоч кріпаком не був він зроду,
Але слова „сквозь строй”, „шпіцрутен”
(Точнісінько — „чека” й „комуна”) —
Для нього мали певний зміст:
Бо сов-предтеча — Аракчесв
Вже намагавсь творить „колхози”
На тій землі, де Запорозька
Нова Америка буде.
Тож добре знав мій Дід Россію,
Її тупу державну дибу!
Але й фальшивих сентиментів
Не мав до своїх земляків.
І то було не хуторянство,
Чи запорозька дута пиха,
— Звичайно, степові варяги,
Були йому рідня й рівня.
Херсонських прерій піоніри —
Були йому, напевно, ближчі,
Ніж тогобічні „малороси”,
Чи сьогобічні „польщаки”, —
Але боліла в серці цілість
Свого народу і отчизни —
За всю непімщену цю землю,
За всі ці чини і часи.
Скребли покора і ледарство,
Пекли каліцтво й рабство мертве
І раєм страченим минуле
Вставало в присмерку століть.
Отож приходила гризота, —
Рубанок падав з рук, і лайка
Лунала люто. Дід рятунку
Шукав в... горілці, як і всі.
* * *
Він „рятувався” раз на місяць, —
Звичайно, в свято чи в неділю,
Коли даремно ждала Діда
Бабуня з церкви на обід.
Нема, й нема. Нещира втіха —
— „Та, може, трохи ярмаркує”,
На жаль, нікого не втішала:
Ярмаркувати Дід не вмів.
Вже й ярмарок рідіє. Спека
Спадає звільна. По спочинку
Архангородці під хатами
Балакають у холодку.
Нема.. . Схилялось сонце. Тіні
Вкривали вулицю. В Синюсі
Кипіло золото з блакиттю
Й перетоплялося в срібло.