Ставало тихо. Тільки птаство
Цвірінькало в медовій тиші...
Тоді .— як човен, повен бурі,
На обрії з'являвся Дід.
Немов протест проти спокою,
Проти ледачої природи,
Архангородців, миру, тиші,
Покірного конання дня, —
Грізний і гнівний він надходив.
(Хоч треба б інше дієслово:
Він, в вечеровім сяйві, дійсно
„То виринав, то потопав”).
Отак то, певно, в онім часі
Передовий козацький човен
До стін Стамбулу чи Скутарі
На диво й пострах наближавсь.
Для нас, дітей, було це — диво,
Та для Бабуні був це — пострах,
Хоча й сама вона відваги
Не мала б в кого позичать.
Сама, але й залога ціла
Колись турецької фортеці
Не мала б вигляду такого,
Як Діда подруга стара:
Ставним стояла маєстатом
Богиня дому і родини,
Тримаючи в руці дебелій
Не булаву, а — макогін.
(У данім разі берло влади
Призначення подвійне мало,
І символ рейментарства тяжко
Звисав додолу і чекав).
Але слабе перо сучасне
Для тих подій, що наставали!
Занадто все було епічним, —
Потрібен minimum Гомер.
Скажу лишень: коротка й бурна
Баталія в старих бувала.
Горшки бабусині на цури
Побивши, йшов спочити Дід.
Так січовому атавізму —
До ewig Weibliches погорді —
Віддавши дань, — Дід спав до рана
І, певне, мав козацькі сни.
А ранком, завше через Маму,
Відношення диломатичні
Встановлював і потім мирно
Пив натщесерце сирівець.
Тепер ось сплять собі рядочком,
Забувши про турботи й сварки,
За все життя своє зазнавши
Один— розлуки в смерти — рік.
* * *
А недалеко й Батько бідний
Такий сумний, такий трагічний...
Десь, певно близько й брат, підтятий
Совітським голодом — на смерть.
3.
Згадав. Пройшло дванадцять літ тяжких,
Що кожен рік був довгий, як віки,
Що кожен час, і днина, і година
Пекли ім'ям єдиним: Україна.
Що б не робив, куди б не йшов, — завжди
Скорботний голос потішає: жди.
О, так, зазнав на чужинецьких бруках,
Як палить мозок мука і розлука,
Як кров із серця Смокче хижий сум
І люта пам'ять казиться від дум.
Як кожний день дме зимном порожнечі.. .
И від сліз сухих тремтять безкрилі плечі.. .
А десь Вона — не знаю чим! — живе:
Архангород, Синюха, Скаліве, Торговиця...
І над розлогим степом
Таке ясне херсонське наше небо.
Нема на світі інших Батьківщин
Понад одну, що є — наказ і чин.
Нема землі коханої так палко,
Як та, що в ній, що не верства, то — балка,
А там — байрак, а там — горби могил
І хмари-велетні, і синій небосхил.
Не Капітолії, не мармори Корінту,
Приниклий до землі сільський убогий цвинтар.
Що поховав навіки під горби
Кісток і попелу освячені скарби,
Кісток і попелу, що — квітли й колосились
І, внукам та синам наллявши в тіло сили.
Трудами й працею замкнувши коло літ, —
Запричастилися правічної землі.
Був чорний мор, гула війна буруном, —
Та знов весна викохувала вруна,
Бо ті, що плугом тут орали переліг —
Віддали Богу — дух, а тіло — цій землі.
І так із роду в рід триває тяг великий,
І нашою стає оця земля навіки.
* * *
Даремно, вороже, стоїш, —
Тяжка стопа твоя — непевна!
Рука раба стискає ніж,
Земля і рід злилися кревно.
Не одірвати, не рознять, —
Ти ж пробувава не раз, не два вже, —
І наслідком була — різня!
І так — навік. І так назавше.
Дарма припрошуєш — „Скорись!”,
Удосконалюючи пута, —
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Безбатченку — ти не збагнеш
Чим дише слово Батьківщина,
Прозрієш в полум'ї пожеж,
Научишся під нашим чином.
1929
ПІДСУМОК