Повік весна і хміль, і слава
Та синє сяйво вишини —
Так вималювала уява
Цей світ твердий, цей світ страшний.
Літа злітають пелюстками,
Чоло проорують роки,
Та бачу тільки крицю й камінь
І „на узгір'ях вітряки”...
Нічого вже не залишилось
Ані уяв, ані марінь — — —
Але недаром серце билось
І очі вічно пили синь.
Але недаром, о, недаром
Я креслив літери цих літ:
Мій жар спахне колись ударом
І в дійсність обернеться міт.
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави.
Як криця й камінь слів моїх.
18.07.1931
Десятиліття
ВЛАДА
Ми повертаємося всп'ять ...
Ми повертаємося всп'ять
До шкур, ловецтва і сокири.
Меча важкого рукоять
Не важча від старої ліри
І свіжий подих льодовців.
Що насуваються неспинно,
Пливе, мов квітня теплий спів,
Мов віддих першої людини.
І що ж? Понівечить егіди.
Морозом спалить рідні вишні.
Тонкою плахтою води
Прикриє простір многогрішний.
Землі старої яру плоть.
Та знову ліс піде на південь
Безвладність степу побороть,
Помстить і вирівняти кривди.
Ми повертаємося знов
До ґрунту, до джерел, до корня
Збудити плодоносну кров,
Зрости у високості горні.
4.01.1941
СЕРПНЕВІ СТРОФИ
Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій — серпень.
Смертна постеля його ?— золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа услід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий спів.
Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі
Нижче і нижче гудуть. Струни снуються в стернях. ...
Усміх майбутньої матері в зорі твоїм, а не пломінь.
І багряніє поволі захід короткого дня.
1938
ПОЖНИВ'Я
С. і Л. Підгірським
Серпневе небо блякне. На полях
Полукіпки. Музика возовиці
Невдовзі оживить широкий шлях.
Вже й крякають недобрі чорні птиці,
Немов над полем бою.
Справді щось
Є в тиші нив від тиші боєвиська.
Що ген за обрій рівно простяглось
В важких снопах подоланого війська.
Коротшає серпневий день.
І ніч Під шум тривожних вітів западає.
Щоб зорі іскрами віястих віч
Тремтіли і зривались над безкраєм.
4.08.1938
Символ
Твій щедрий простір, що рокує велич,
Сади і ниви, села й городи
Широко зором обійма веселим
Сліпого діда юний поводир,
І той бреде, до неба звівши більма
І на крихке спираючись плече...
А тут не йти, лише рубати крильми
Цей вітер, що ламає і пече.
А тут простори краяти нестримно.
Вирізьблюючи напрям, як стріла,
Щоб даль знялась ширококрилим гимном
Не чайки, не шуліки, лиш — орла.
09.12.1941
ПРИСВЯТНІ СТРОФИ
1.
Доба скрегоче і рикає
Крізь порох, полум'я і дим,
Лиш ти, волинська Навсикає,
На Ікві, в липні золотім.
Лиш ти ввижаєшся частіше,
Іонським мармуром ясна.
І ось навколо квітне тиша,
Еллада, сонце і весна.
2.
Так Одіссеєм, стомленим до дна,
Лихим безмежжям чужини глухої,
Вдивляються у острів той, ще гоїв
Солодким видивом ясного сна.