Де квітла дивним сяйвом далина
І вітер ніс далекий спів прибою,
Де, збуджений дівочою юрбою,
Узрів, як співно гралася вона.
О, так! Про чудо марилось недармо:
Це було так, немов завмерлий мармур
Поворухнулись — і раптом став живий!
І жилки в нім життям зарожевіли,
І зашаріли щоки, й затремтіли
Уста гарячі й тіні довгих вій.
3.
Ви вже — дружина. Незабаром — мати.
Вже риса болю на крутім чолі.
Та не стомлюсь до віку пам'ятати
Блакитний день волинської землі.
Співучу Ікву в шумі водоспаду,
Пруживий мармур ледь смаглявих тіл,
І Вас, пів-Артеміду, пів-наяду,
Що, пливучи, здіймає срібний пил.
17.07.1940
ВЕЧІР
Ось вечір знов. Заплющує повіки
Безсилий день. І знову, знову сам.
Так треба ніжности, так треба, щоб навіки
Удвох молитися вечірнім небесам.
Вже ніч накреслює прозоро-сині тіні,
Вже зорі глянули. І сяє, сяє тьма.
І знаю, що десь ти, в такім, як я, тремтінні,
Зідхаєш і мовчиш, і молишся сама.
І знаю, знаю ще, що ніжности такої
Нам різно не знести в обіймах самоти.
І не втопити нам її в оцім спокої,
Коли земля злилась з безмежжям висоти.
І знаю, що життя — це тільки ці хвилини
Хвилини вічности. І знаю: ти — одна.
І іншої нема. Прогаю і пролине
В цій лагоді ясній, в цій тишині без дна.
1925
АЩЕ ЗАБУДУ ТЕБЕ ...
Олені Телізі
Вже вересень в лункій блакиті тане.
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.
Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплаву із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас
І ось все ті ж і очі, і долоні).
Таке своє, незнищено-родиме...
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.
Ген на дзвіниці золотіє мітра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов'ю — сонцем грішної — землі.
Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там — крилаті серафими
Й Архистратиг, опертий на мечі.
1937
З ВАГОНУ
Немов розлука аж до скону.
Гірке весни чуже вино —
Минай за шибкою вагону,
Барвиста й буйна чужино!
Ти не згасиш жаги і спраги
Росою пишної краси,
Ні ненависти, ні відваги
Ти серцеві не додаси.
Воно голодним вовком виє,
Йому пустеля — вся земля..
І марно далеч блакитніє,
І сяють луки і поля.
1938
ТРИНАДЦЯТА ОСІНЬ
Блакить останню сонно точить
На мокру землю листопад.
По оргії страсної ночі
Розтерзаний осінній сад
Зідхає важко. Пізня жертві
Під хижим вітром крутячись,
Прощаючи поблідлу вись.
Лягає жовте листя мертво.
І витліє на тучний гній,
І гній віддасть прозорі первйі,
Щоб знову травні, знову червні
Повстали в соняшнім огні.
І от згадалося на мить.
Між пурпурових заграв зради —
Безкрай. Згадались мимохіть
Тамті, криваві листопади.
Як падали між ржавих трав
На чорну землю (— „добре, сину!”),
Як вітер пестив і чесав
На мертвих головах чуприну.
І як без марних похорон,
Змордоване коротким бунтом,
Впивало тіло тлінний сон,
Злютовуючись з вогким ґрунтом.
... Згадалось. Теплий день на мить
Всміхається крізь зимну просинь...
Либонь тринадцятая осінь
В пустім саду оце шумить.