В космічнім рокотанні лір
О, Сонце, отче злої тварі, —
Даремна кров твоїх офір
Перуновій прадавній ярі!
На полум'ї твоїм світи —
Не сплавить, не переробити,
І атоми не спиниш ти
Доконувать старі орбіти.
Згучить все та ж музику зор
Під скиптром диригента - Бога,
І заглуша сліпий простор
Мою анатему епохам.
1923
Несамовитим криком крови...
Несамовитим криком крови
Роздерлися Твої уста:
Сурмиш у рупор пурпуровий.
Вагітна бурями повстань!
Крізь чорних днів крижану хуґу,
Крізь свист степів, крізь порох трун —
Виконуєш космічну фугу
На струнах зореметних рун.
З несамовитого Синаю
Ти — гураґаном голосів —
Гукаєш, кличеш, проклинаєш,
В своїй розіп'ятій красі.
1923
УРИВОК З ПОЕМИ
Je suis un fils de cette race...
Е. Verhaeren.
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук, —
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
І крізь папери, крізь перо,
Крізь дні буденні — богоданно
Рокоче запорозька кров
Міцних поплечників Богдана. —
Тих отаманів курінних,
Що, під гармати революцій.
Уміли кинуть п'яний сміх
В скривавлене обличчя — муці.
Чия залізна голова
І з-під катівської сокири
Жбурляла в чернь такі слова,
Що їй мороз ішов за шкіру.
Хто в дикий вихор гопака
Втіляв життя назустріч степу,
Й чия упевнена рука
Зміцняла сивого Мазепу.
Коли ж в батуринськім огні
Держава рухнула, тоді то
Вони взяли свячений ніж.
Залізняка майбутні діти!
Хай згинуло, хай загуло, —
Вони лишилися, як криця!
І жадний примус, жадне зло
їх не примусило скориться!
Херсонські прерії — мов Січ,
А кобзарем — херсонський вітер,
І рідним був одразу клич:
— Вставайте! Кайдани порвіте!
Бо ж там тече козацький Буг
Й — не раз червоная — Синюха,
А я там весен вербний пух
І дух землі — з дитинства нюхав.
Як не калічила Москва,
Не спокушав її розгон той, —
Та враз підвівсь і запалав,
І з серця кров'ю крикнув Ґонта.
... Даремно, вороже, радій, —
Не паралітик, і не лірник
Народ мій — в гураґан подій
Жбурне тобою ще, невірний!
Ще засилатимеш, на жаль,
До Києва послів московських, —
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.
5.VI.1924
ГЕРБАРІЙ
ЛИСТ
Перепрашаю, панно Ганно,
Що не забув Вас в бурі літ,
Що незагоєная рана
Й донині Ваш пекучий слід.
Вже апокаліпсом зарділи
Мого щоденника листки
Й квіток життя рожево-білі
Журливо жовкнуть пелюстки, —
Та страшно, страшно жить минулим...
Будучина сліпий туман —
Над мертвих днів глухим намулом
Ховає вогники оман.
А я, фіґляром, неустанно
Життя обдурюю, меткий.
Що знов ось: Київ, панна Ганна.
Скупих листів скупі рядки.
1923
ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ
1.
Не треба ні паризьких бруків.
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки.
Стара солома рідних стріх.
Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А — тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю Твій вогненний слід...