Знаю: в тілі актора-плебея
Тліє спокій сліпого раба.
Що ж для нього оця епопея?
Ця епічно-трагічна доба?
Що для нього ця готика духу,
Переможний, вогненний марш?
Ось він смокче азійську сивуху,
Обертаючи драми у фарс.
Тільки шлунок та слинява похіть,
Автоматика вбогих повій — —
А над світом палає епоха
І даремно гукає на бій.
24.08.1926
II
Марите по барах, по каварнях
Та по дансінґах вдаєте шал,
А над світом в випарах цвинтарних
Важко дише світова душа.
І м'ятеться і маячить душно...
Не розкрити спалені уста.
Дика добо, відбивай бездушно
Свій астмічний, свій фокстротний такт!
Мертві мислі. Найняті ідеї.
Юрби, що збігаються на жер,
Що в туман історію веде їм
По-інерції тупий шофер.
Людський штамп. Ім'я з маленьких літер.
Марні числа. Числа без облич.
Чуєте? Гуде зловісний вітер,
В порожнечах павз лунає клич.
Не заглушать зойки механічні
Тоскний вий дикунських позіхань:
Вдарить час, нещадний як поличник,
Спопелить людоподібну твань.
1932
III.
Зимний квітень з снігом і вітрами —
Ця весна замерзла зеленцем.
Захід, мов широкий отвір' брами,
Знов зіяє кров'ю і кінцем.
І заходить ніч. І тьма Батиєм
Обляга непевний небосхил.
Скільки діб ще офіруєш Ти їм?
Скільки ще Ти додаси їм сил?
Бачиш — дискутують, метушаться
Під нестримним ґотиком склепінь,
Але з рук їм випадає праця,
Сатана нашіптує: загинь.
Так під белькіт і безглуздя джазу,
Солодко заламуючись вділ.
Поглинають пристрасть і відразу
Гекатомби вже бездушних тіл.
А понад збунтованим розтопом
Безфоремної речовини
Фосфоричним привидом Европа
Протинає дим височини.
29.04.1933
Епічні будні в привидах утопій ...
... трудно оспівать
Високі будні на епічній лірі.
Марко Вороний
Епічні будні в привидах утопій —
О, низино непевної доби!
Ось підозрілим присмерком Европи
Обволіка останні вже горби.
Невже ж заллє потоком тьми? Зрівняє
Глухий хаос? І над водами Дух
Широкими крилами заширяє,
Готуючи свій космотворний рух.
О, витримать! Затерпли пальці зимні
Держати древню ліру. Тишина.
В далечині туманній, темній, димній
Злилися низина і вишина.
29.02.1928
TERTIA VIGILIA
I
Вже досить справ щоденних, гри,
Любови вбогої й черствої, —
В ушах пекучий шум від крил
Історії над головою,
Що важко й низько править лет.
О, вагото доби твердої!
Хто в лоні цім: чи Архимед,
Чи римлянин, сліпий від бою?
II
Цю дійсність, імлами повиту,
Цей вік, що не з мармуру — з гіпсу
Тне вітер Старого Завіту,
Рве вітер Апокаліпси.
І рушаться, падають стіни,
Й даремно туляться люди
До фатаморґан пустині,
Зрадливих обрисів злуди!
Та з-поза обрію, знаю,
Надходять суворі фаланги:
Ліворуч — пломена Синаю,
Праворуч — з мечем архангел.
III
Твій простір знову безборонно-голий
І Дике Поле .—дике й нічиє,
А в кармазинах варвар низькочолий
Ген цезаря незграбно удає.
О, моя муко, спрагнення моє,
Чи ж чужина не скінчиться ніколи?
Ні, чую, бачу — родиться, встає,
Шумлять моря, радіють суходоли.
Підземний гул ось близиться й росте,
Пекучим димом вдарить межи очі
І карою здригнеться спраглий степ
У третю стражу світової ночі.