Волі вашої отруту.
Т. Ш евченк о
Вчини мене бичем Твоїм,
Ударом, вистрілом, набоєм,
Щоб залишивсь хоч чорний дим
Над неповторною добою.
Хай безсоромні очі їсть
Тих, що живуть без сліз і чести,
Хто скинув і любов і злість,
Бо не під силу було нести.
Хто все зідхав — заснуть, втекти,
Сховатись за Мазепу й Крути,
Коли грозою йшли — віки! —
Над полем рути і отрути.
Твоїм бичем мене вчини,
Щоб басаманувати душі,
Щоб захитать і знову зрушить
Смертельний чар дичавини!
20.02.1933
З ЩОДЕННИКА
Імлиста мжичка. Прогуде трамвай,
Промчиться по асфальті мокре авто —
І знову чуть, як виє в голих вітах
Старого парку хижий листопад.
І ліхтарі хитаються й скрегочуть.
Мов вішальник на шибениці, й тиша
Все шамкотить Сибіллою беззубо,
І ніч пливе, мов згуба без кінця.
Але й в ночі не спить це чорне місто:
Заулками, алеями, садами
Минуле в нім блукає, як повія,
І тьма кишить від блудних, грішних душ.
1936
НАПЕРЕДОДНІ
1.
Тиша рушиться і падає муром, підваженим ззаду.
Осипається цемент, ворушиться давня жорства.
Балакучий ручай, холодок обважнілого саду
І самотній намет — все покриє піщанка верства.
Пломінь злиже життя і вітри розвіватимуть попіл.
Що сідатиме сіро на вилицях мертвих облич,
Тільки сурми Останнього Суду по дивній Европі
Просурмлять свій — від краю до краю — розлючений клич
28.08.1939
2.
З блискавок, із гуркоту і гуду і
Зирина довічна першина:
Зимне небо, синь Страшного Суду,
Апокаліптична тишина.
Дні хвилі, ані хмар — перерва,
Інтервал сліпої наготи,
Гострий крик оголеного церва
Під пустинним небом самоти.
О, той жах нищительної чести —
Глянуть в вічні очі Судії,
Що осліплять пломенем пришестя
І пропалять помисли мої.
28.08.1939
НИНІ
Злякане сонце з-за хмар тільки диск показало пригаслий.
Ранок завинувсь у млу. Мжичка засіяла знов.
Тиша лягла на поля, де війна перейшла гураґаном
І покотилася ген в захід і північ.
А схід
Просторами причаївсь і зрадливо пантрує події,
Щоб, крадучися, урвать і гієною знов утекти...
Віку страшний і великий!
Правнуки заздрити будуть
Тим, що обличчя твого бачили помсту і гнів.
Готські навали твої, фаланги нових Олександрів,
Цезарів очі палкі, Риму воскреслого мідь,
Поступ важких легіонів у димі із крови й заліза,
Тверду тевтонів ходу, що невблаганна, як час.
03.08.1940
ПОСТСКРІПТУМ
О, так. Я знаю. Аджеж прозрівав
Мій дар гіркий годину мсти і гніву:
Це смеркле небо, цю кривавість слав,
Проорану гарматним плугом ниву,
Цей плач Атен і переможний крик
Нещадної, роз'яреної Спарти,
І грім ескадр, і бомб разючий сик,
І невмолимий рух руки на карті.
... Та як п'янкий, як заповідний сон,
Що не доснивсь, що обіцяє й кличе. —
Вечірнім сонцем сяйвний Партенон
Пливе в Готичну ніч середньовіччя.
17.11.1939
ДОБА
І безумна пустеля надхненним, як мати
Смаглі груди розкрила свої.
О. Ольжич.
І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.