І усе б повернулось: минуле,
Біла шоса, тонкий молодик,
Що в глухому залізному гулі
Потонули навік.
17.04.1944
ЛИСТОПАД
Ось іще одна осінь, як сум навісна,
І голодні вітри гудуть.
А палала ж весна, а гриміла ж весна,
Як останій суд —
Страшна!
П'яним плугом орала широкий простір,
Але в борозни падала кров,
І лягали, широко розплющивши зір,
І крутився Дніпровий вир.
Причащалася тіла і крови в той час
Грішна чорним гріхом земля,
І залізну молитву хрестом меча
Сотворяв над полями
Час.
Палко й твердо казання казав кулемет,
Били дзвони з гарматних дзвіниць,
І, здавалось, що крицею вічних мет
Вже збагне нашу міць
Баґнет.
Одгриміло. За чергами весен і зим —
Вже Тринадцятий Листопад.
Та крізь млу може блиснуть вогонь і дим.
Може впасти і град,
І грім.
Може сірий туман пропалити весна,
Розігнать хмаровиння облуд.
І спалахне весна, загримить весна,
Як останній суд —
Страшна!
1933
Щербатий місяць, мов розбитий щит...
Щербатий місяць, мов розбитий щит.
Над цвинтарем нічного міста.
Пізно.
Ніч нерухомо тишею блищить.
Морозна ніч, заклякла мов залізна.
Лиш в голові важкий вогонь гуде,
Під тягарем — тремтять зомлілі лікті
І в полум'ї нездоланих ідей
Чорніє морок вироком: vae victis!
Безсонна ніч його не подола.
А прийде ранок в сутіні поблідлій
І ще чорніш вогонь тих слів пала
При деннім, при нещаднім світлі.
грудня 1924 р.
ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ
1.
Місто мріє на дні, а навколо — високий полон:
Губалівка, Носаль і скелястий двогорбий Гевонт.
З по-за гір насуваються хмари. Спадають дощем.
Але верхами — сніг, мов до весни далеко іще.
Листя мертве, зітліло-бронзове іще шарудить
Весна грає лише в плюскотінні гірської води,
Та ялини й смереки про вічно-зелене шумлять
І наїжилась ними дибуча, напнята земля.
2.
Сонце гріло труну так, немов воскресити хотіло
Вітром з гір долітав голубий сніговий аромат.
Мальовничі ґуралі до цвинтаря вносили тіло,
Спопеліле ще в Кракові. Шерегом жалісних втрат
Привітали хрести над гробами нову оцю втрату.
Ксьондз ретельно читав несмертельні латинські слова.
Потім — падали мови: артисту, учителю, брату ...
Древню пісню жалоби ґуральський скрипаль вигравав.
І ущухло. Крізь тишу цвірінькали тільки пташини
Обізвавсь паротяг. Стали кидать на віко грудки.
Сонце лляло тепло. Усміхались снігом вершини.
З рівним рокотом падали води гірської ріки.
30.04.1933
(Похорон К. Стриєнського)
3.
Сірий день. Мандрівництво наше
Залізниця перетина. А в ушах ?—
Коцюбинського кашель,
Булькотіння води й тишина.
Так, мов бачу: ступає поволі
Вгору, вгору — самотній завжди,
І, соромлячись, морщиться з болю,
І вслухається в плюскіт води.
А вночі крізь безсоння і муку
Пригадає Чернйгів, Дніпро,
І напружує змучену руку,
І у хустку викашлює кров.
4.
На обрії скелясті зломи,
Ялини зелень жалібна,
А нижче — вже зелений пломінь.
Зелений дим... Невже весна?!
Ще з-попід снігу, як з-під маски,
Але горить блакитний зір,
Знайомий зір з дитинства, з казки,
Прозорі очі феї гір.
І віллі скоро будуть повні
Спортовців і сухітників,
І дні свій гомін невимовний
З'єднають в нероздільний спів.