Закопане, 01.05.1933
II.
Чепурні, супокійні оселі
В черешневім розмаю весни.
Вколо вруна буяють веселі
І доноситься подих лісний.
Небо ллється над вами ласкаве
І голубить вас леготом хвиль,
А там — крячуть голодні ґави
Над пустелями піль.
Будяками та диким маком
Чорну землю квітчає цей май,
Що чвала бездорожним баскаком
І гукає — „топчи й витинай”.
Під Краковом, 27.05.1933
III.
Глибоке небо, білі хмари
Та плюскіт срібної води
І, поки пам'ять тихо марить,
Шумлять широкі левади —
Так само, як колись шуміли
Тамті, вірніше та, одна.
Де сяяв світ, як мати, милий,
Де осінь гріла, як весна...
Вже жовте жито половіє
По рівних басаманах піль,
Ячмінь підводить довгі вії
В очікуванні пізних жнив.
Овес хвилюється і морем
Пливуть безмежні пшениці ...
Вдивляймось в простори оці
Та днів тих, серце, не повторим...
На Дунаю, 29.07.1933
ЗАКАРПАТТЯ
Хати мої, хати, низенькі, бідні й рідні
В тонкім мереживі зазеленілих віт!
Тут ще чорніш кількасотлітні злидні
Підкреслює карпатський краєвид.
Корчма й нотар. А хліба — ні кавалка,
І світить ребрами замурзана марґа.
Під мовчанку села балака тільки балка —
То Турія — по ріні — наріка.
Сини ростуть — неплодні самосії.
Доньки, як цвіт, — на наймички роздай,
Бо над ім'ям — гнила мара „Россії”,
Щоб ти не був землі своїй ґазда.
Порошкове, 1927
НАД ДНІСТРОМ
1.
Дністер тече прудкіш. Яри стрімкіш, ніж наші.
Мов круча — річище.
Та щось дихне — і враз:
Південне небо — лазурова чаша
І вічність — час.
І все стирається — розлука, зморшки, роки.
І все вертається — дідизна, юність, даль.
Знов простір виника безмежний і високий,
Дзвінкий, як синь, прозорий, як кришталь.
2.
Високий правий берег. Голоси
Доносяться над срібним плесом лунко.
При березі — дорога. І мажара
Порожняком потойбіч торохтить.
На душогубках пропливли рибалки.
Мов кришталева — тиша над Дністром.
Замкнути очі — і на мить немає
Цих двадцяти важких чужинних літ.
Що проорали чоло і поклали
На плечі труд безкрилий, що навік,
Навік прожерли в серці порожнечу.
. . . Замкнути очі .— і зника Дністер,
І замість нього котиться Синюха...
Поцейбік — наш город (ті самі верби,
І баклажани, й дині, й кукурудза),
А по тім боці — в тій ото хатині —
Живе Карайгуз, славний і страшний.
Рибалка в літі, у зимі — мисливий,
А цілий рік — п'яниця. Недарма
Його дружина все, було, виводить,
Що „тяжко жити за пяницею”,
Хоча й не знать, для кого було тяжче?
Він із корчми додому припливав
Вночі човном і, боячися жінки,
Всю ніч сидів на камні прибережнім,
Співаючи сумних пісень всю ніч.
Вночі, було, прокинешся — і чуєш
Глухий, далекий голос самоти
І безнадії — то співав Карайгуз.
В тім співі був і спогад про минуле,
І давня спрага волі степової,
І темний гнів нащадка, й виклик долі,
Й терпка нудьга, і запорозька лють.
І страшно було. І кричать хотілось.
І з уст сухих само зривалось: „Мамо”!
І мама тінню легкою з'являлась,
Казала „спи”, хрестила і зникала,
І медом зліплював повіки сон.
Шумить серпневий вітер, майже
Херсонський, майже степовий.
Мій вітре простору, заграй же
Про молодість і даль! Повій,
Повій на чорну Україну,
Де вод і зор давно чортма,
Де кожен рік, де кожну днину
Бездонна поглина тюрма.
Повій і голос, що не стих ще,
І той вогонь, що ще не згас. ...
О, ще самотніше, ще тихше
Молімось про вогненний час!